**Щоденник**
Ранок почався з дощу. За вікном хмари нависли так низько, що здавалося, ось-ось торкнуться дахів. Увійшовши до офісу, Олена ледве кивнула колегам.
— Доброго ранку, — пробуркотіла вона, сідаючи за свій стіл. Увімкнула комп’ютер, але на екран не дивилася — втупилася у вікно, де каплі малювали на склі безладні орнаменти.
— Доброго, — відповіли Наталя й Катерина, переглянулися. Олена зазвичай була яскравою, усміхненою, але сьогодні від неї віяло холодом.
У кабінеті працювали троє: Олена, тридцятирічна мама сина, що завжди дотримувалася порядку в усьому; Наталя, старша за всіх, тридцять шість, дві доньки, жвава й голосна; і Катя, молодша, двадцять сім, ще не заміжня, але жила з хлопцем.
— Дівчата, може, кави? — не витримала Наталя. — Я принесу.
Катя підтримала. Олена мовчала.
Через хвилину Наталя повернулася з трьома чашками. Олені подала мовчки, та лише кивнула.
— Дякую, Наталко! — Катя намагалася розвіяти напругу. — Ти у нас найкраща.
Олена ледве посміхнулася. Наталя зітхнула:
— Лено, ну скажи вже, що трапилося?
— Та нічого… — Олена відвела погляд. — Просто вдома важко. З ріднею.
— Знов Ольга? — Катя скривилася. — Слухай, скільки можна? Треба вже якось домовитися.
— А як, коли ми живемо через паркан? Мій Андрій робить вигляд, що не помічає. А її чоловік, Віталік, нормальний. Але Ольга… Вчора не витримала, вилила на неї все. Тепер навіть не знаю, як далі співіснувати.
Коли Олена вийшла за Андрія, його батько збудував два будинки в одному дворі: старшому синові, Віталікові, та молодшому — Андрію. Незабаром після весілля батьки загинули в аварії. Брати залишилися самі, зі своїми родинами.
Спочатку все було добре. Олена й Ольга народили дітей майже одночасно. Та згодом стало зрозуміло: вони — як небо й земля.
Ольга — гучна, вередлива, завжди незадоволена. Олена ж любила тишу, спокій, ранкову каву наодинці.
— Я ніколи не любила галасливі компанії, — зізналася Олена колегам. — Мені добре з чоловіком та сином.
А Ольга вважала інакше:
— Ми ж родина! Чого ти замикаєшся? Треба бути разом!
І це було ще не найгірше. Ольга вела себе так, ніби весь двір — її. Заходила без стуку, втручалася у справи, шуміла.
— Ой, а я думала, ти вже прокинулася! — і хлопала дверима.
У вихідні, коли Олена нарешті могла випити каву наодинці, Ольга вже стукала у вікно:
— Мені теж налий! — І через хвилину вже сиділа на кухні.
Андрій лише знизував плечима. Віталік намагався вгамувати дружину:
— Олю, залиш їх у спокої.
Але вчора сталося те, з чого вже не можна було зійти. Олена замовила суші — син завершив чверть на відмінно. Лише вийшла на двір, як Ольга вилетіла з будинку:
— Суші?! І мені не сказали?! Що це за таємниці?!
Далі — крик, образи. Андрій намагався втихомирити, Віталік забрав дружину додому. Олена закрила двері й розплакалася.
— Чому я мушу з нею погоджувати кожен крок?! Це наша родина, наш вечір!
Сьогодні вранці вона прокинулася з новим відчуттям.
— Досить, — сказала вона собі. — Я маю право на тишу.
Дощ іще йшов, але в душі вже світило сонце.
**Урок:** Іноді треба знайти в собі сміливість сказати «ні», щоб зберегти свій спокій. Бо ти — не винна у чужих емоціях.