Олена Михайлівна прокинулася від теплих променів червневого сонця, що пестили її обличчя. Ранок був несподівано тихим. Жодного дитячого плачу, жодних дзвінків із проханням “посиди, будь ласка, з Матвійком хоча б до вечора”. Вона солодко потягнулася, подивилася в стелю і вперше за довгий час відчула — сьогодні їй нікуди бігти, нікому догоджати, нічого пояснювати.
Вона підвелася з ліжка, пройшла на кухню, насипала в джезву меленої кави, запалила газ. Пахло свободою. Поруч на стільці лежав зошит — той самий, у який вона ще років десять тому записувала ідеї для оповідань. Колись Олена мріяла стати письменницею, але якось усе відкладало. Спочатку — робота в школі, потім шлюб, народження Насті, розлучення, кредити, клопоти. А тепер — онук.
Маленький Матвійко з’явився в її житті раптово, як і вся доросла життя Насті. Та, ще вчора безтурботна студентка, одного разу подзвонила й, нерішуче заїкаючись, промовила:
— Мам, я вагітна. Ми з Максимом вирішили залишити дитину.
Олена нічого не сказала. Просто сіла на табурет, міцніше стиснула телефон у руці й тихо відповіла:
— Зрозуміла.
З того дня все завертілося. Настя та її хлопець Максим продовжували навчатися, а онук — залишився на ній. Нескінченні підгузки, каші, безсонні ночі. Молоді батьки пояснювали все просто:
— Мам, ну ти ж сама казала, що мріяла про онуків. Ось і доглядай.
Олена терпіла. Не скаржилася. Але день у день відчувала, як її власне життя пішло крізь пальці. Вона прокидалася не з думками про прогулянку чи читання, а з планом розпорядку дня Матвійка.
І ось — сьогодні вона вирішила. Досить.
Тим часом на іншому кінці міста поспіхом збиралася Настя. Під очима — синці. На плечі — капризний Матвійко. В одній руці — дитячий рюкзак, в іншій — ноутбук. Максим стояв біля вікна і набирав викладачу, домовляючись про консультацію перед іспитом.
— Настю, ти встигнеш відвести його до твоєї мами? — запитав він, на ходу натягуючи куртку.
— Встигну… — пробурчала вона крізь зуби. — Знову все на мені. А ти ніби й не його батько.
Вона вийшла з квартири, на бігу застібаючи куртку. Хлопчина вибивав істерику. У маршрутці він ревів. В голові Насті лунало одне й те саме: встигнути, встигнути, лише б мама була вдома…
Вони підійшли до знайомих дверей. Постукали. За дверима — тиша. Потім кроки. Двері відчинилися. На порозі стояла Олена — спокійна, з чашкою кави в руках. На ній був халат, волосся зібране у недбалий пучок. Але в очах було те, чого Настя давно не бачила — впевненість.
— Привіт, мам. Ми буквально на півдня. Завтра здамо іспити — і більше не будемо тебе турбувати, правда, — почала Настя, заздалегідь намагаючись згладити кути.
Олена глибоко вдихнула. Зробила ковток кави. І сказала:
— Ні.
— Що? — перепитала Настя, наморщивши лоб.
— Я не візьму Матвійка сьогодні. І завтра теж не візьму. Я втомилася. Я не справляюся. І, найголовніше, я більше не хочу бути тим, ким ви мене зробили — безкоштовною нянею без права вибору.
Максим спробував вставити:
— Олено Михайлівно, ну ви ж розумієте, ми обоє вчимося, часу немає…
— А в мене є? — голос Олени задзвенів, мов крига. — Я теж людина. У мене є мрії. Я хочу писати. Я хочу просто… жити. Мені не вісімдесят, я ще молода і не хочу себе заживо хоронити під вагВінцівська, — промовила Олена, дивлячись у вікно на золоті промені сонця, що обіцяли новий початок.