**Пюре, курочка й розлучення, що не відбулось**
Київ. Осінній вечір. Вітер шепоче дощові секрети, а серце важке, як камінь у воді. Марійка повернулась додому після десяти годин за касою в супермаркеті. У голові — лише одна думка:
— Аби хоча б Тарас картоплі підсмажив…
Квартира зустріла її запахом чогось смачного. Марійка скинула куртку, залишила боти біля дверей, увійшла на кухню — на столі стояли тарілки з димлячим пюре та запеченою куркою. Поряд — ложки, сіль, хліб, чайник. Тарас мовчки показав на стілець:
— Сідай.
— Ого, сьогодні що, свято? — Марійка натягнуто посміхнулась. — Це щось новеньке?
— Звичайна їжа, — знизав плечима він. — Але в мене до тебе розмова.
Їли мовчки. Курка — ніжна, пюре — в саме тіло. Марійка поставила чайник, запарувала липовий чай. Сіла навпроти чоловіка.
— Ну, кажи. Бачу, щось тебе гризе.
Тарас довго дивився у вікно. Потім перевів погляд на дружину.
— У діда з бабою в суботу — золоте весілля. Нас запросили.
— А, це ті, що п’ятдесят тисяч нам на весілля подарували? Ну і як ми туди поїдемо? Ми ж, здається, збиралися розлучатися.
— Ну, давай поїдемо. Просто так. Люди старі, їм буде приємно. Ми поки що ще офіційно одружені.
Марійка сумнівно глянула на нього. Не було сил — ні сваритись, ні миритись.
— Гаразд, поїдемо. Може, востаннє разом у гості зійдемо.
Їхали вони у машині батька Тараса. Він із батьком — попереду. Марійка — з його матір’ю позаду. Мовчанка.
— Ви що, посварилися? — прошепотіла свекруха.
— Ні, — відповіла Марійка з натягнутою усмішкою.
— Диви, які каблучки ми їм на ювілей купили. Золоті, гарні.
— Гарні, — кивнула вона.
— Живіть дружно. Ось і вам через п’ятдесят років діти такі ж подарують.
Марійка опустила очі. П’ятдесят років? Це ж ціла вічність…
На ювілеї було весело: молодь, дорослі, старі. Стіл — аж тріщить, сміх, тости. Але Марійка трималась подалі від чоловіка. Жінки з родини Тараса одразу затягли її у підготовку розважальної програми. Всім було трохи за тридцять. Вони сперечалися, підколювали чоловіків, але… було видно — люблять їх.
Марійка ловила себе на думках:
— А я його люблю? А він — мене?
Можливо, колись любила. Але зараз… Дім — холодний. Грошей — завжди мало. Нову куртку собі купити не може вже три роки. Діти? Він і не заїкається. Роботу знайти не може. А колись був її мрією…
Свято закінчилось пізно. Гостей розвезли по домівках. Баба Оля підійшла до молодих:
— Залишайтесь у нас. Переночуєте. І допоможете трохи прибрати.
Марійка й Тарас мовчки почали збирати зі столів. Працювали синхронно, без слів. За дві години у хаті знову було чисто.
Баба поставила чай.
— Ну, Іване, от ми й п’ятдесят років із тобою прожили, — усміхнулась вона дідові.
— А скільки разів ледь не розлучились, — буркнув той. — До РАГСу дійшли.
— Та повернулись.
— Я ж тоді без роботи був, грошей не було, — згадав дід.
— А ти забув, як на мене всі зазирали? Принцесою називали. А ти сяяв, як ліхтарик.
— Ну да… Принцеса, — фукнув він, але в очах світилось тепло.
Марійка дивилась на них — і щось стискалось всередині. Вони сперечались, перебивали одне одного, але… любили. По-справжньому.
— Ми були такими ж, — подумала вона. — Молоді, гарячі, ображені. Впевнені, що маємо рацію. А зараз вони сміються з того, через що мало не розлучились.
Баба Оля дістала з кишені конверт:
— Ось, купіть собі щось. На осінь. І не сперечайтесь. Ми з дідом не збідніємо.
Марійка хотіла відмовитись, але Тарас узяв.
— Дякуємо, бабусю.
— Усе, ідіть спочивайте. Кімната готова.
Кімната була знайома — тут Тарас проводив дитинство. Тільки тепер у ліжку було двоє. Вони лягли. Мовчали.
— Марійко… — прошепотів він.
Вона притулилась до нього. Тепле, рідне плече. Не багатство. Не шуба. Просто — він.
Тарас заснув. А Марійка дивилась у стелю.
— Добре, що ми не розлучились. Завтра купимо мені пальто. А потім, може… І дитину. А потім, може, й онуків. А через сорок дев’ять років… золоті каблучки. Такі самі.
Вона усміхнулась. Вперше за довгий час. І заснула. Спокійно. Поряд із ним.