Батько пішов, коли дізнався про мамин роман із колегою. У домі стався жахливий скандал.
— А чого ти хотів? Я завжди сама та сама! Ти на роботі днями та ночами. Я жінка, мені увага потрібна!
— А що скажеш, якщо я твого «уважливого» Ромаха посажу? Підкину йому чогось — і закрию, га? — із холодною лютью запитав батько у матері.
Він служив оперуповноваженим у поліції.
— Ти не посмієш! Ти сам усе зруйнував!
Мати сіла на диван і заплакала. Батько вже майже склав свої нечисленні речі й рушив до виходу. Я стояв біля дверей, що ведуть із коридору у вітальню, готовий лягти на порозі, щоб не випустити його. Яка дурня? У нас завжди була дружна, гарна родина. Мати з батьком ніколи не сварилися, жартували однакові жарти й сміялися разом. Так, батько багато працював, часто повертався вкрай втомленим, із одним бажанням — виспатися. Але ті моменти, коли ми були разом, казали, що у нас усе добре! Як мати додумалася так усе зіпсувати?! І невже батько не пробачить?
— Глібе, не йди, — із болем проказала мати, відірвавши долоні від обличчя. — Пробач мене! Не йди. Вітьку, ну чого ти тут вуха грієш?
Але я не рушив з місця. Став у проході. Мені, дванадцятирічному, здавалося, що я зможу зупинити їх від руйнування того, що вважав щасливою родиною.
— Вітьку, пропусти, — суворим тоном наказав батько.
Такий тон я чув у нього лише по роботі. Не вдома. Не з нами.
— Не йди! — попросив я.
— Дай мені пройти!
З тією ж інтонацією.
— Тату… а як же я?
Він відсунув мене, як меблі, і вийшов із квартири. Мені здавалося, що він так поспішав, щоб нічого не зробити. Не просто щоб не вдарити матір у гніві, адже у нього ж була службова зброя. Очі батька горіли таким гнівом, що тоді він правильно пішов. Тепер я це розумію. А в той день він став для мене людиною, яка відсунула мене, як стілець. А мати — тією, хто створив цей кошмар.
Роман, звичайно, виявився козлом і теж кинув матір за батьком. Вона опинилася у жахливому стані. Чоловік пішов, коханець кинув, син звинувачує її. Їй було важко, а я ще…
Я рано почав гуляти до пізньої ночі, потрапив у погану компанію. Спочатку дрібні крадіжки, потім почав зухвалішати. Нас взяли на пограбуванні якогось мажора — не всіх. У нього була охорона, вони встигли схопити двох — мене та Славка. Батько, який на той час уже був начальником оперативного, приїхав у відділок, де тримали мене. Прізвище в нас було рідкісне — Сорока, і по батькові не Петрович, а Глібович. Хтось знав батька, ось і подзвонив.
— Виходь, — кинув він мені.
— Та йди ти, — прошипів я крізь зуби.
Він витягнув мене із камери.
— А Славко? — закричав я, відчайдушно вириваючись.
Батько затягнув мене до допиту й кілька разів міцно вдарив по обличчю. Розмазуючи кров із слізьми по щоках, я ненавидів його все гостріше.
— Скільки тобі вже?
— Чого? — не зрозумів я.
— Років скільки? П’ятнадцять?
Мені стало смішно.
— Вітаю! Ти не знаєш, скільки років твоєму синові!
— Бо ти не мій! — ревнув він у моє обличчя. — Я взяв Галю заміж уже вагітною. Думав, буде мені доброю дружиною. А вона як була — тут він грубо вилаяся — так і залишилася.
— То хто мій батько? — тупо запитав я.
Він дав мені хустку та пляшку води, я витерся. Гліб сів навпроти й сказав:
— Пробач, що вдарив тебе. Ти мене дуже засмутив. Думаєш, у мене своїх справ нема?
— То йди роби свої справи, — буркнув я.
— Вітьку… за документами ти мій. І аліменти я твоїй матері плачу. Але якщо так і далі піде — я відмовлюся від тебе. Нехай закривають — яке мені діло?
— А зараз?
— Що зараз?
— Ну, зараз… не закриють?
Він похитав головою.
— А Славко?
— Слухай, у Славка свій батько є. У них заможна родина. Розберуться. Тобі краще про своє життя подумати. Я от не розумію, у вас у тюрмі що, медом мазано? Думаєш, там рай? Це пекло! А малоліток — пекло в кубі.
У тюрму я не хотів. Мені було просто нудно й боляче жити, боляче дивитися на матір. Ось я й… відволікався. Цими думками я поділився із батьком.
— Коротше, вибір за тебе ніхто не зробить. Або ти починаєш жити нормально — вчишся й думаєш про майбутнє. Або йдеш кривою дорогою, де зазвичай погано закінчують. Не хочеш у тюрму — змінюй себе. Вільний.
Я пішов до виходу. Біля дверей мене зупинив голос батька:
— І матір не звинувачуй. У розлуці завжди винні обидва. А те, що я про неї накричав — це на емоціях. Забудь.
— Глібе… тату, ви ж любите одне одного! Може, помиритеся? — без надії запитав я.
— І про це забудь, сину.
Хлопці з нашоАле я зрозумів, що справжній батько — це не той, хто дав життя, а той, хто був поруч, навчав і любив, навіть коли йому було боляче.