Коханка під виглядом сестри: як мій чоловік влаштував цирк прямо в домі моєї матері
Микола — мій поки що законний чоловік — родом не звідси. Колись його направили на строкову службу до нашого міста. Відслужив, а додому не повернувся. Залишився тут. Спочатку жив із дівчиною, з якою познайомився в армії. Та нічого в них не вийшло — розійшлися. Він зняв квартиру, знайшов підробіток, а рідних, які кликали його додому — матір, двох старших братів і сестру — так і не послухав.
Ми з Миколою познайомилися сім років тому. Тоді я жила з літньою мамою — я пізня дитина, і залишити її саму не могла за жодних обставин. Він із цим погодився та переїхав до нас. Мати, проте, одразу відмовила йому у прописки. Так і жив у нас — із несвіжою реєстрацією.
В мене є донька від першого шлюбу, Олечка, зараз їй дев’ять. Ми з Миколою просто розписалися — без розкошного весілля, без гостей. На той момент у нього були проблеми зі здоров’ям, він не працював, і на свято не було ні грошей, ні сенсу. А я працювала, інколи майже без вихідних — графік «два через два» швидко став «сім через нуль».
Микола тим часом сидів вдома і робив ремонт. Ми з мамою давали йому гроші — з її пенсії та з моєї зарплати. Він клеїв шпалери, міняв плитку, двері, перекладав сантехніку. Натяжну стелю робили майстри, але решта — все його руками. З мамою у нього були спокійні стосунки — не сварилися, не конфліктували. Він жив у одній кімнаті, мати — з онукою, а я, як і належить, на роботі.
Окрім зарплати, я отримую аліменти від колишнього чоловіка. Ці гроші йдуть виключно на Олечку: їжа, одяг, школа, гуртки, трохи відкладаю на майбутнє — на житло чи навчання. Батько дитини не жадібний, допомагає регулярно. Микола з донькою майже не спілкувався. І я на цьому не наполягала — у Олечки є батько, який бере участь у її житті.
Спільних дітей у нас з Миколою не було. Я не хотіла.
А тепер до суті.
Місяць тому Микола — на той момент вже як півроку працював — зібрався кудись увечері. Я запитала:
— Куди?
— Сестра з племінником приїжджають. Треба зустріти.
Ну, думаю, зустріне — і поїдуть вони в готель чи до знайомих. Аж ніяк. За годину до нас увійшла білявка років сорока з підлітком. Жінка представилася:
— Мене звати Ганна, це мій син Олег.
Микола, ніби нічого незвичайного, запросив:
— Заходьте, влаштовуйтесь, — і пішов за валізами.
Я застигла. Посадила «гостей» пити чай і пішла до Миколи розбиратися. Він спокійно заявив:
— Ганну кинув чоловік, їм ніде жити. Я привів їх до нас.
— Чудово. А мене спитати не варто було? Це — квартира мами. Де вони спатимуть?
У нього все було вирішено: я з донькою переїжджаю до мами в кімнату, підліток — до Олечки, а «сестра» Ганна — з ним. Отак. Ми посварилися. Я запропонувала логічний варіант — хай мати й син живуть удвох в одній кімнаті, але Микола стояв на своєму.
Мати була в шоці. Сказала прямо: максимум пару днів. І нагадала йому:
— Ти забув, хто тут господиня? Хоч би запитав.
На що він вибухнув:
— Я з цієї халупи конфетку зробив! Будете наїжджати — подам до суду, вимагатиму частку в квартирі!
У мами піднявся тиск. Я вступила в суперечку, але він лише погрожував:
— Хочеш — зараз шпалери здеру, плитку розіб’ю!
Ночували ми з Олею в кімнаті матері, а Микола спав із «сестрою». Мене трясло від цього божевілля.
Вранці, поки він спав, я залізла у соцмережі. Зареєструвалася й почала шукати його сестру — за прізвищем, яке він колись згадував. Знайшла. Справжня Ганна — брюнетка, 35 років, синові 14, і вся сторінка в статусах: «Кохаю чоловіка», «Щаслива родина»… А хто тоді ця білявка?
Очевидно — коханка. І тоді я остаточно все зрозуміла. Першою реакцією було влаштувати сцену, але я стрималася. Доньку відправила до школи, наказала після уроків зайти до подруги й чекати мого дзвінка. З мамою ми одяглися й поїхали до юриста.
На консультації нас заспокоїли: поточний ремонт не дає права на частку. Значить — можна вигнати. Після юриста — до поліції. Там, на жаль, розвели руками: «Поки нічого не зламав — не прийдемо».
Я відправила маму додому, заїхала до суду, подала на розлучення. Потім почала дзвонити друзям. Кілька чоловіків погодилися допомогти із «виселенням». Ввечері.
Повернувшись, я заспокоїла матір. Сиділа вдень вдома, спостерігаючи за «Ганною» та її «сином». Хлопцеві виявилося 17, він ніде не вчиться, не працює. Я ставила наївні питання про дитинство, школу, спільних родичів. Вони з Миколою нервово переглядалися, плуталися у свідченнях. Було гидко. Але я терпіла.
А ввечері почався фінальний акт цього абсурдного вистави.
Прийшли друзі, вивели Миколу за двері, “Ганну” – за ним, а її “синові” спокійно запропонували зібрати речі – і ця жалюгідна вистава нарешті закінчилася.