**ЛАДОШКА: ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ НЕНАВМИСНОЇ РОДИНИ**
Тодішнього літа я втекла. Просто зібрала валізу, зачинила двері й пішла до чоловіка. Мені було двадцять другий. На прощання мати гаркнула мені в спину:
— Ганьба! І щоб навіть не думала повертатися, коли принесеш на собі!
Я йшла, стискаючи ручку валізи, й думала: «Дивно, адже ти сама онуків хотіла…» Валіза, бідолага, нічим не провинилася, але мати штовхала її капцями, ніби саме вона була причиною її самотності.
Мені було її шкода — справді. Але жити з нею було неможливо. Мріяла втекти ще з шістнадцяти. І ось, мрія збулася. Я стала зрадницею.
Мати втратила кого контролювати, кого вчити, кому читати нотації. Вона намагалася замінити мене сусідами, але ті виявилися такими ж егоїстами, як і я — їдять, та не слухаються. Хлопають дверима. Ідуть собі.
Вона почала хворіти. Хворіти по-своєму — грізно, маніпулятивно, жалібно. У хід пішли погрозливі паузи в дзвінках, кинуті трубки, вічний запах валідолу. Я жила з почуттям провини.
І одного дня зрозуміла: їй потрібна нова «дитина». Новий об’єкт, який буде її сердити, доводити, виховувати й дарувати почуття потрібності. Тоді я й сказала чоловікові:
— Завтра їдемо на «Пташиний ринок». Кішку мамі купимо.
Він кивнув. У нього в роті були борщ і олів’яник, а сперечатися, коли ти після студентських пельменів отримуєш домашню їжу, неможливо. Він просто чавкав і вдячно жував. Я його виховувала, як мати — мене. Коло замкнулося.
У сукупний ранок ми поїхали. «Пташиний ринок» зустрів нас запахом гною, галасливими голосами, спекою та вогкістю. Мене відразу схопило. Спочатку подумала — від голоду: я тоді худнула, як усі «розумні» дівчини, пила кефір замість їжі. Але зрозуміла: це не кефір.
Це відчай.
У клітках, коробках, скриньках — продавалася нужда. Гавляча, нявчача, кричача, пищача. Це була самотність наживо. Вона дивилася очима, благала, молила. Голова закрутилася по-справжньому.
Я йшла між рядів і думала: «Відкрити б двері… закричати: “Тікайте! Я їх затримаю!”» Але не зробила. Я йшла похмуро під поглядами сотень приречених створінь.
— Їдемо, — сказала я чоловікові.
— Без кішки? — здивувався він.
— Гаразд, оцю, — ткнула в найближчу клітку.
Там сиділа битва морда, вся плямиста, втомлена, з виразом «Та чого треба?». Продавець сказав:
— 7500. Це бенгалка.
Я не знала, хто така бенгалка. Подумала: або порода, або образа — на кшталт «Та це ж загибель!» Ми з чоловіком ледше починали заробляти. Збирали мені на зимову пухівку. А тут — 7500 за кішку. Це ціла зима в одній покупці.
— Беремо, — раптом сказала я. І сама собі здивувалася.
— Ти з глузду з’їхала? — зітхнув чоловік. — Любов, насправді, безкоштовна.
— Але не кожна, — відповіла я. — Ця — з родом!
Ми посварилися. Але тоді під прилавком щось мигнуло. Кошеня. Сіреньке, облізле, з очима, як блюдця. Воно вискочило й вчепилося в мою ногу.
— Чиє воно? — запитала я.
— Та нічиє. Лишайне, безпритульне. Викинь його, — сумно пожав плечима продавець.
Чоловік глянув на кошеня й сказав:
— Ось це — тещин варіант. Воно виживе в будь-якому пеклі.
Я подивилася на нього. Він кивнув. Ми зрозуміли одне одного без слів.
Кошеня згорнулося у мене в руках, смішно підібравши лапки. Воно було незграбне, але чудове. Без паспорта, без роду, але таке… справжнє.
— До мами одразу? — спитав чоловік.
— Ні. Її треба вимити, вилікувати, привести до ладу. А то шпалери в коридоМи не поїхали до мами того дня — Ладошка залишилася з нами назавжди, і так ми знайшли не лише її, а й себе.
