Останній прихисток. Історія однієї лавочки та однієї зламаної долі
Опівдневе сонце повільно схилялося до обрію, щедро розливаючи світло й тепло по закуреним алеям. На краю доглянутого подвір’я, обмеженого високим металевим парканом, під могутньою короною каштана сидів Петро Іванович. Він обожнював цю лавку — першу від корпусу, з ідеальним оглядом на весь периметр. Тут він був у курсі кожного шелесту, кожної нової машини, кожного приїзду — немов літописець серед закинутих доль.
Він відкинувся на спинку лавки, витягнувши ноги вперед. Теплий вітер грайливо торгав його сивину, наче бешкетний хлопчисько. Очі були заплющені, але слух не підводив. І він одразу почув, як за ґратами з м’яким шипінням зупинилася машина.
Розплющивши очі, Петро Іванович глянув у бік вулиці. З-за тонованих вікон дорогого іномарка нічого не було видно. За хвилину задні двері відчинилися, і на тротуар виліз огрядний чоловік у шкіряній куртці. Підбігши до багажника, він дістав дві валізи.
— Виходь, мамо, виходь… Приїхали, ось як тут гарно, — з натягнутим ентузіазмом заговорив він, зазираючи в салон.
За ним, шаркаючи ногами й спираючись на ціпок, вийшла літня жінка. Невисока, сутула, з напруженим обличчям. Мати.
— Сину, бери валізи й ходімо до приймальні… Мені ще треба по справі заскочити, — додав він, навіть не глянувши на неї.
— Мамо, не тягни, у мене часу обмаль, — вже з дражливостю буркнув син, закриваючи багажник.
Петро Іванович усміхнувся куточком губ. «Ну що ж, поповнення… ще одна душа, кинута, викинута, як непотрібна річ…» Серце звично стиснулося, і він інстинктивно потягнувся за таблеткою в кишеню.
За кілька хвилин двері приймальні грюкнули. Чоловік вискочив назовні, вчепився в машину та поїхав, навіть не озирнувшись. Авто зникло за поворотом.
Петро Іванович заплющив очі. В голові мигнуло спогад — Оксаночка, його Оксаночка, ще жива, ще шепоче щоранку щось добре, тепле. Завжди разом, все ділили навпіл. Навіть мріяли — якщо вмирати, то вдвох, одного дня.
Але одного ранку, прокинувшись, він побачив її очі вже відкритими — і застиглими.
Світ обвалився. Він не їв, не топив піч. Просто лежав у холоді й мовчанні, поки сусідка не прийшла та не викликала телеграмою сина.
Син приїхав другого дня.
— Тату, не бери зайвого, все купимо. Поїдеш до мене, у гостьовій поселимо, вона порожня, — умовляв він, складаючи батькові речі в сумку.
— Раму з Оксаною допоможи зняти, — лише й попросив Петро Іванович.
— Навіщо вона тобі? — зітхнув син, але, побачивши батьковий погляд, мовчки згодився.
Невістка зустріла його з перекривленим обличчям.
— Тарасе, ну зрозумій… я ж не міг батька там лишити! — шепотів син на кухні.
— А у мене, значить, гості нехай під ліжком живуть?! — отруйно кидала вона. — Будинок літніх тобі на думку не спав? Доглядати хто буде? Я? І дня, ясно?
Петро Іванович усе чув. Вийшов у коридор, сперся на косяк:
— Сину, вона права. Збирай папери. Я дозволю на продаж хати. Тільки не сваріться, прошу.
— Ось бачиш! — радісно обернулася невістка. — Розумна людина. А ти впертий, як твій дід. Заходьте, Петре Івановичу, ми все обговоримо.
Він струснув головою, наче зітрушуючи минуле. Витер обличчя хустинкою й повільно підвівся з лавки. Нога знову ніяла, але він пішов до корпусу — подивитися, де поселили новеньку.
Жінка сиділа у кріслі біля крайніх дверей. Маленька, охайна, з хусткою, яку то м’яла в пальцях, то акуратно розгладжувала. Намагалася триматися, але губи тремтіли.
— Ну, з новосіллям… — ніяково почав Петро Іванович. — Мене Петро Іванич звуть. А вас як?
— Марія… Іванівна, — прошепотіла вона.
— По добрій волі чи як? — тихо запитав він, але його очі казали: «Я все розумію».
— По власній, по власній. Син у мене — начальник великий, онук — на прокурора вчиться. У нас усе є, усе добре, — говорила вона, наче обороняючись від світу.
«Так, — подумав Петро Іванович. — Привіз, кинув, як мішок. А вона — „усе добре“. Лише материнське серце може так брехати, щоб захистити своїх».
— Я тут ненадовго… Трохи посиджу — і заберуть. Я не звикла без діла. Не можу я без них, не можу…
Сльози набігали, але вона уперто ковтала їх. Петро Іванич підвівся:
— Усе буде добре. Трохи потерпи. Я піду, пройдуся перед сном…
Він не обертався. Не міг.
На ранок у коридорі — метушня. Сусід по палаті недбало повідомив:
— Новеньку винесли. Не пережила. Серце, кажуть.
Петро Іванович сів на ліжко, відвернувшись до стіни. Мовчки.
— ВідмучилаВін стиснув у долонях стару фотографію з Оксаною, і сльоза, тепла та непрохана, скотилася по зморшкам, як дощова крапля по каштановому листу.