Оксана не могла зрозуміти, чому її чоловік Тарас дозволяв своїй матері так безцеремонно лізти у їхнє життя. Адже вона знала, як йому було боляче в дитинстві — як він мерз і почувався непотрібним, коли старший брат Богдан купався у маминій любові, а Тарас роками доносив його поношені штанці і залишався в тіні.
Чому тепер він, дорослий чоловік, господар у власній хаті, дозволяє Марії Іванівні просто зайти — навіть не в гості, а ніби у свою власність — і вмоститися у кімнаті, яку він колись мріяв віддати майбутній дитині?
— Вона ж моя мати, — тихо говорив Тарас, ніби виправдовувався не лише перед Оксаною, а й перед власною совістю. — Трохи потерпимо. Все одно дітей поки немає.
Він намагався згладити кути, хоча всередині йому кортіло запротестувати. Він нарешті почав жити, як мріяв: купив хату, одружився з жінкою, яку любив до білого каменю, і перестав прокидатися з думкою, що він знову зайвий. А тепер — мама. З валізами, зі скаргами, з вічною претензією на те, що їй «належить».
— Ти сам казав, що ця кімната буде дитячою! — не стримувалася Оксана. — А тепер у ній господарює твоя мати. Без дозволу, без спільної згоди.
Тарас мовчав. Так, він купив цю хату саме заради тих двох кімнат — спальні та дитячої. Бо мріяв про сім’ю. А тепер мрія знову відійшла на другий план. Як колись — у дитинстві.
Все повернулося.
Він згадував, як у їхній двокімнатній квартирі Богдан отримував усе — найкращі подарунки, новий одяг, торт на день народження. А йому, Тарасу, розповідали казки про економію, про «не по кишені», про те, що щастя — це не про розкоші. Він пам’ятав, як мати витягувала останні гроші на куртку для Богдана, а йому купувала б/в черевики на базарі. Він знав, що його любили лише «по залишковому принципу».
І ось тепер мати знову тут. Каже, що на пару днів, але вже розклала речі, вже дає поради, вже критикує Оксану — за те, як та готує, як прибирає, як виглядає. І знову, як колись, викликає в Тарасі те саме почуття провини: що не сподобався, що не став тим, ким вона хотіла бачити.
Оксана намагалася триматися. Але з кожним днем їй ставало все складніше. Вона скаржилася Тарасу, що Марія Іванівна спеціально перекладає її речі, викидає з холодильника здорову їжу і замінює її салом та смаженими котлетами, навіть воду, яку Оксана п’є, піддає сумніву.
— Вона це робить навмисно. Я переконана, що це злість, — говорила Оксана, стискаючи кулаки.
Тарас спробував поговорити з матір’ю. Але у відповіль почув:
— Ти мене виганяєш із хати, яку купив за мої молитви? Я тобі і Богдану квартиру залишу, а ви тут зі своєю нареченою мене ганяєте. Не вдячні!
Він відмахнувся. Не потрібна йому та квартира. Але коли Оксана — з болем у голосі — показала йому документи, знайдені в речах Марії Іванівни, Тарас не повірив очам. Усе було записано на Богдана: і квартира, і гараж, і навіть той шмат землі, де він у дитинстві саджав картоплю. Усе, що мати обіцяла йому, виявилося просто гарною брехнею.
— А мені співала пісні, що все буде моїм. Що живе заради мене… — Тарас важко опустився у крісло.
Він не плакав. Але мовчав так, що серце Оксани стиснулося.
Наступного дня він пішов на роботу, не сказавши ні слова. А увечері, повернувшись, побачив, що матері в хаті більше немає. Її речі стояли біля воріт, а в очах Оксани палала образа.
— Я її виставила, Тарасе. Пробач, якщо треба було з тобою порадитися, але я більше не витримувала.
— Через документи? — втомлено запитав він.
— Не лише. Коли я сказала їй, що знаю правду, вона назвала мене нікчемною. Сказала, що ти її син, а я — так, нав’язлива. Що це вона має право тут жити, а не я. Що ця хата — твоя, а значить, і її. І що ти мене все одно кинеш, коли вона тобі «відкриє очі».
Тарас помовчав. Потім вперше в житті назвав матір… гадюкою. І навіть не пошкодував за це слово.
— А наприкінці, — додала Оксана, — вона нас прокляла. Мене, тебе, нашу майбутню дитину. Сказала, що ми все втратимо.
Тарас лише кивнув. Усе було надто знайомим. Надто передбачуваним.
Минуло кілька місяців. У їхній хаті знову стало тихо. Оксана носила під серцем дитину. Тарас більше не дзвонив ні матері, ні братові. Він просто викреслив їх із життя. Бо більше не хотів бути зручним ні для кого.
Але одного разу, гуляючи вже з дитячим візком після народження сина, Оксана зустріла сусідку зі старого двору. Та розповіла: Марія Іванівна виїхала від Богдана. Точніше, він сам її «відправив». У будинок для літніх. Вони не змогли співіснувати. Кілька місяців сварилися, а потім він зібІ Оксана, злегка посміхнувшись сонцю, що гріло їхнього синочка в візку, зрозуміла: справжнє родинне щастя — це коли у хаті пахне любов’ю, а не сварками.