Нове життя Ярини: від засудження до прийняття
Сьогодні я повернувся додому після довгої подорожі. Ноги гудуть, як дроти, а валіза тяжить, наче набита цеглою. Пасажири розбігаються, лишаючи за собою лише шелест кроків та рев від’їжджаючого автобуса. Я, як завжди, не поспішав. Ніхто мене не чекав. Глибоко вдихнув повітря, насичене запахом дощу та опалого листя, і зрозумів — повертаюсь не просто до квартири. Повертаюсь додому.
Мій старий друг давно запрошував у гості. Ми провели тиждень у його селі — свіже повітря, спокій, довгі розмови за чашкою чаю. Але вже до кінця я відчув, як сумував за своїм ліжком, за улюбленим кріслом біля вікна, навіть за тихим цокотом годинника у кухні.
Дружина пішла від нас п’ять років тому. Спочатку я плутався, не знав, як жити сам. Потім звик. Син одружився, переїхав до Києва — дзвонить рідко. Самотність стала такою ж звичною, як старий светр, у який загортаєшся холодними вечорами.
— Чоловіче, це ваше? — водій показав на мою валізу, що самотньо стояла біля автобуса.
— Моє, — кивнув я і потягнув її до зупинки.
Місто зустріло мене знайомими вулицями, старими будинками, тополями, що схилилися над тротуаром. Тут я виріс, одружився, виростив сина — і ось знову повернувся, наче після довгої дороги, туди, де все почалося.
Під під’їздом, як завжди, сиділи дві невсипущі вартові — Марія та Ганна. Оберемки, як вареники з вишнями, вони обсуждали усіх і вся, не пропускаючи жодного сусіда.
— О, а це наш мандрівник повернувся! — дружно скрикнули вони.
— У гостях був, — коротко відповів я, вже тягнучись до дверей, але мене зупинили.
— Поки тебе не було, тут справжня сенсація! У сорок третю квартиру заїхала! Дівчина — висока, як тополя, волосся біляче!
— Меблі нові завезли! На джипі! І кіт у неї — пухнастий, білий!
— Ну точно не працює ніде, мужика тримає! Старий, як святий Миколай!
Я мовчки вислухав. Сусідки, як завжди, знали все. Запитай у них, хто в місті помер, а вони тобі розкажуть, з ким він тридцять років тому зустрічався. Головне — ремонт зробили без мене, без шуму та пилу.
Квартира зустріла тишею і застиглим запахом домашнього затишку. Чайник, душ, улюблений стілець — все на місці. Тільки сів дивитися телевізор, як почув дзвінок у двері.
На порозі стояла та сама «тополя». Дійсно, висока, з довгим світлим волоссям, у простій блузці. Але в очах — щось більше, ніж просто краса: втома, сум, самотність.
— Добрий день, я ваша нова сусідка. Поч— Добрий день, я ваша нова сусідка. Почутішала кроки, вирішила познайомитись — можна звертатись Ярина.