— Мамо, ну чому ти завжди намагаєшся зруйнувати мої стосунки з Оленою? — голос Дмитра тремтів від обурення, але він намагався стримувати себе.
— Бо вона тобі не пара, Дмитре! — рішуче відповіла Наталя Іванівна, стиснувши губи й схрестивши руки.
— Хіба ти сама себе чуєш? Ми з Оленою кохаємо одне одного! Це не просто слова, це справжнє почуття!
— Почуття? — перепитала мати, відводячи погляд. — Вона не здатна на почуття. І ти це чудово знаєш.
— Ні, не знаю! — Дмитро підвищив голос. — Ти ж сама мені завжди говорила: знайди ту саму — добру, вірну, розумну, господарню. І що? Вона некрасива?
— Красива… — неохоче вимовила Наталя Іванівна.
— У нас вдома чисто? Чисто. Вона поважає тебе? Так. Тобі жодного разу не перечила. Розумна — розбирається краще за мене і в техніці, і в літературі. Ну в чому, мамо, в чому проблема?
— В тому, що твоя Олена — це не людина, Дмитре, — з розпачем сказала жінка, підводячись з крісла. Маленький столик з чайником і пампушками, акуратно розставленими невісткою, захитався й із гуркотом перекинувся. — Вона — виріб! Програма! Механізм! Залізо й дроти, навіть якщо приховані під гладкою шкірою й блискучими очима!
— Мамо…
— Не перебивай мене! — різко сказала вона. — Ця… жінка… вона не старіє, не хворіє, не свариться! Вона ідеальна за замовчуванням! Знімна грудь, зарядка від сонця, вбудований термодатчик! Ти розумієш, що замінив живе — на технологію?
Старий шпіц Боня на знак підтримки загавкав, крутячись біля її ніг.
— Звісно, вона тобі посміхається! У неї режим «посмішка при зустрічі» увімкнений! Вона ніколи не закатує очі, не дратується, не кричить. Вона не людина, Дмитре! А ти… ти зробив вибір на користь ілюзії.
Він мовчав. А потім, глибоко зітхнувши, пішов у спальню.
Наступного ранку, вся в думках і з калатаючим серцем, Наталя Іванівна стояла на балконі й дивилася на двір, де грали діти й гуляли пари. У вухах лунали слова сина: «Ми кохаємо одне одного».
Того ж дня вона зайшла на сайт виробника андроїдів. Пальці тремтіли, коли вона переглядала каталог моделей. Нарешті вибрала: Василь. Зріст — 185, темні очі, «режим співчуття», «активне слухання», «руки для обіймів — підвищеної м’якості». Так, дорого. Дуже. Але хіба кохання сина не варте цього?
Через три тижні посилка прийшла. Величезна коробка стояла посеред кімнати, а всередині — він. Її Василь. Його очі світилися спокоєм. Його голос — низький, заспокійливий, наче він прожив із нею сорок років.
— Мамо, ти серйозно? — Дмитро з подивом дивився на Василя, який зручно розмістився на дивані з підігрівом.
— А чому б і ні? — спокійно відповіла Наталя Іванівна. — Я вирішила: годі страждати. Ти живеш з андроїдом — тепер і я не одна.
— Мамо… — Дмитро нервово провів рукою по волоссю. — Це ж абсурд!
— Абсурд? — вона усміхнулася. — Не більше, ніж твоя Олена. Зате він не сперечається, не ображається, не перечить. І каву зранку варить краще за будь-якого баристи!
— А почуття? А тепло? Душа?
— Так ти ж сам це обрав. Чи в тебе подвійні стандарти, сину?
Пізніше, на кухні, Дмитро все ж вирішився на відверту розмову:
— Мамо, я розумію, ти хочеш мене провчити. Але ти справді вважаєш, що цей крок щось вирішить?
— Я вважаю, що ми обоє просто втомилися від болю. Від розчарувань. Я стільки років була сама. А тепер хоч у домі є хтось, хто запитає, як пройшов день, хто накриє ковдрою…
— Мамо… Це… це підміна. Це наче замість мене ти завела копію.
— Так ти ж саме це й зробив, Дмитре. Ми з тобою просто обрали зручність, а не складність. Тільки я хоча б чесно це визнаю.
— І що тепер?
— А тепер вечеряємо. Василь приготував вареники. Олені сподобається.
Того вечора на балконі, під тихий гомін вулиці, Наталя Іванівна стояла поруч із Василем. Він тримав її за руку. Поруч, у квартирі, Дмитро ставив чайник, а Олена оновлювала прошивку.
Іноді кохання приймає дивні форми. Але хіба не найголовніше — щоб у домі було тепло?