— Мамо, ну чому ти кожного разу намагаєшся зруйнувати мої стосунки з Соломією? — голос Ярослава тремтів від обурення, але він намагався стримуватися.
— Бо вона тобі не пара, Ярославе! — рішуче відповіла Ганна Іванівна, стиснувши губи й схрестивши руки.
— Ти хоча б себе чуєш? Ми з Соломійкою кохаємо одне одного! Це не просто слова, це справжнє почуття!
— Почуття? — матір відвела погляд. — Вона не здатна на почуття. І ти це добре знаєш.
— Ні, не знаю! — Ярослав підвищив голос. — Ти сама мені все життя твердила: знайди ту єдину — добру, віддану, розумну, господарню. І що? Вона негарна?
— Гарна… — вимовила Ганна Іванівна неохоче.
— У нас дома чисто? Чисто. Вона поважає тебе? Так. Тобі жодного слова нарізно не сказала. Розумна — розбирається й у техніці, й у поезії краще за мене. То в чому, мамо, проблема?
— В тому, що твоя Соломія — не людина, Ярославе, — з відчаєм сказала вона, підводячись із крісла. Невеличкий столик з чайником та варениками, акуратно розставленими нареченою, захитався й із гуркотом перекинувся. — Вона — виріб! Програма! Механізм! Залізо й дроти, навіть якщо приховані під гладкою шкірою й блискучими очима!
— Мамо…
— Не перебивай мене! — різко сказала вона. — Ця… жінка… вона не старіє, не хворіє, не свариться! Вона — ідеальна за замовчуванням! Знімна грудь, зарядка від сонця, вбудований датчик температури! Ти розумієш, що замінив живе — на технологію?
Старий песик Боня на знак підтримки загавкав, крутячись біля її ніг.
— Звісно, вона тобі посміхається! У неї режим “усмішка при зустрічі” увімкнений! Вона ніколи не заплющує очі, не дратується, не кричить. Вона не людина, Ярославе! А ти… ти обрав ілюзію.
Він мовчав. Потім, глибоко зітхнувши, пішов у спальню.
Наступного ранку, вся у думках із каламутним серцем, Ганна Іванівна стояла на балконі й дивилася на подвір’я, де грали діти й гуляли пари. У вухах дзвенів голос сина: “Ми кохаємо одне одного”.
Того ж дня вона зайшла на сайт виробника андроїдів. Пальці тремтіли, коли вона гортала каталог моделей. Нарешті обратила: Юрій. Зріст — 185, темні очі, “режим співчуття”, “активне слухання”, “руки для обіймів — підвищеної м’якості”. Так, дорого. Дуже. Але хіба кохання сина того не варте?
Через три тижні посилка прийшла. Величезна коробка стояла посеред кімнати, а всередині — він. Її Юрій. Його очі світилися спокоєм. Його голос — низький, заспокійливий, ніби він прожив із нею сорок років.
— Мамо, ти серйозно? — Ярослав із подивом дивився на Юрія, який зручно розташувався на дивані з підігрівом.
— А чому б і ні? — спокійно відповіла Ганна Іванівна. — Вирішила: досить страждати. Ти живеш із андроїдом — тепер і я не самотня.
— Мамо… — Ярослав нервово провів рукою по волоссю. — Це ж абсурд!
— Абсурд? — вона усміхнулася. — Не більше, ніж твоя Соломія. Зате він не сперечається, не ображається, не перечить. І каву зранку варить краще за будь-якого баристи!
— А почуття? А тепло? Душа?
— Так ти ж сам це обрав. Чи в тебе подвійні стандарти, сину?
Пізніше, на кухні, Ярослав наважився на щиру розмову:
— Мамо, я розумію, ти хочеш мене провчити. Але ти справді вважаєш, що цей крок щось вирішить?
— Вважаю, що ми обоє просто втомилися від болю. Від розчарувань. Я стільки років була сама. А тепер у домі хоч хтось є, хто запитає, як пройшов день, хто накриє ковдрою…
— Мамо… Це… це заміна. Ніби замість мене ти завела копію.
— Але ж ти саме це й зробив, Ярославе. Ми просто обрали зручність замість складності. Тільки я хоча б чесно це визнаю.
— І що тепер?
— А тепер вечеряємо. Юрій приготував вареники. Соломії сподобається.
Того вечора на балконі, під тихий шум вулиці, Ганна Іванівна стояла поруч із Юрієм. Він тримав її за руку. Поруч, у квартирі, Ярослав ставив чайник, а Соломія оновлювала прошивку.
Іноді кохання приймає дивні форми. Але хіба не важливіше за все — щоб у домі було тепло?