Найкращий чоловік — той, якого немає
Оксана вже давно перестала вірити у дива. Після розлуки минуло шість років. Шість нескінченних зим, весен, літ та осеней. Донька вже рік як вийшла заміж і вирушила до Києва, дзвонила рідко, а розмови зводилися до “мам, усе добре”.
А Оксаниного “добре” ніхто не питав. Їй було всього сорок два — вік, коли жінка розквітає, навчається дихати наново. Та кому цей розквіт потрібен, коли зустрічати його ні з ким?
Вона вміла все — готувала так, що аж пальчики оближеш, закатувала помідори з перцем так, що сусіди аж позеленіли від заздрощів. Балкон стояв, заставлений банками, ніби музей її самотності. “Ну не зігнити ж мені в чотирьох стінах, така ж гарна!” — жартувала вона подругам. А ті у відповідь: “Не зігнивай! Шукай! Дивись, скільки мужчин навколо!”
І хтось із них шепнув: «Сходи в шлюбне агентство. Там, кажуть, підбирають ідеальних під тебе. Називається красиво — “Найкращий чоловік”».
Оксана скептично посміхнулася: «Та це ж смішно. Ніби в супермаркеті — вибирай, приміряй, повертай!» Але потім згадала про свої сорок два та про дідові годинник на стіні, що цокали, як вічність. І пішла.
Її зустріла жінка у малиновому піджаку та окулярах у формі сердечок.
— У нас все серйозно, — усміхнулася вона. — Підбираємо кандидатів, видаємо на тиждень. Сподобався — залишай, ні — повертай.
— Що, прямо “видаєте”? — здивувалася Оксана.
— Так! Живе з вами. Відразу видно, ваш чи ні. Економимо час. Маніяків у нас нема, перевірка сувора.
Оксана несподівано запалилася. Вибрали п’ятьох. Сплотила. Перший мав прийти вже того ж вечора.
Вона дістала із шафи своє блакитне сукню — “колір надії”, як казала мама. Наділа сережки з фіанітами, що лежали у старій коробочці з-під парфумів. Серце билоось щось між хвилюванням і страхом.
Дзинь! — дзвінок. Оксана заглянула у вічко. Троянди. Величезний букет. Серце затріпотіло. Відчинила двері. Чоловік був гарний, як на фото, у костюмі, з впевненою усмішкою. Сіли за стіл, їжа готова — салати, м’ясо, торт…
Він спробував салат — поморщився:
— Пересолено.
М’ясо —
— Жуване.
Вино —
— Що за дешевка?
А потім встав, пройшовся квартирою й, оглядаючи все з виглядом критика:
— Обстановка проста. Кухню треба переробляти.
Оксана взяла букет і спокійно простягнула:
— Я троянди не люблю. Усього доброго.
Тієї ночі вона трохи поплакала. Було прикро. Але попереду залишалися ще четверо.
Наступного вечора прийшов другий. Від нього пахло горілкою.
— Вже почав святкувати знайомство? — обережно запитала Оксана.
— Та годі тобі! Включай телевізор, матч же!
— У себе вдома подивишся, — сухо відповіла вона і зачинила двері.
Третій прийшов через день. Не красен, у брудних черевиках і потертій куртці. В Оксани виникло бажання відразу розвернути його, але вирішила нагодувати — з чемності.
Він їв швидко, із задоволенням. Хвалив кожну страву. А коли спробував соління, вигукнув:
— Це ж шедевр, жінко! Я так у житті не їв!
Дзвін дідусевих годин привернув його увагу.
— Що за скрегіт?
Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як він, стоячи на табуретці з викруткою, відремонтував годинник. Оксана дивилася на нього й думала: “Ось воно. Моя людина. Хай і не красен — зато з руками. Третій кандидат — щасливе число”.
Ввечері вона вийшла з ванної, у улюбленій білизні з трояндами. А він… уже спав. У одязі. На боці. Хропів. Як трактор у мороз.
Оксана боролася з цим храпом цілу ніч — подушками, перевертанням, мисленими прокльонами. Не спала жодної хвилини. Вранці —
— Ну що, я ввечері вже з речами?
— Ні. Вибач. Ти хороший… але ні.
Четвертий був ніби з радянської комедії — борода, гітара, вільний погляд. Закурив прямо на кухні, струсив попіл у квітку.
— Відразу кажу: люблю свободу. Не телефонуй сто разів, не питай, де я, коли повернусь. І взагалі — люблю жінок.
— А ще й по бабах, га? — уточнила Оксана.
— А чого ні? Я чоловік чи як?
Після його відходу Оксана провітрювала кухню цілий вечір. Голова боліла, ніби після похмілля. Здавалося, із неї викачали життя. Навіть посуд мити не стала. Спала, як убита.
Вранці — сонце. Тиша. Жодних кроків, голосів, запахів чужого тіла. Лише Оксана, чашка кави та горобці за вікном.
— Як же добре самій…
І тут задзвонив телефон:
— Наталіє Петрівно! Це агентство «Найкращий чоловік». Сьогодні до вас має прийти п’ятий кандидат. Повірте, цей точно ваш!
— Викреслюйте мене! — вигукнула вона у трубку. — Видаляйте із бази! Найкращий чоловік — це той, якого немає!
І з таким полегшенням, щВона випила каву до дна, подивилася у вікно на сонячне небо та зрозуміла, що справжнє щастя — це коли ніхто не кричить на твої солені огірки.