Тіні минулого: історія про любов і прощення
У тихому містечку Бережани, де старі каштани кидали тіні на вузькі вулички, Богдан зі злістю думав: «Ну, давай, знову ридай!»
Вони під’їхали до дому. Оксана, його дружина, сиділа в авто, важко спираючись на дверцята. Богдан закатив очі: «Ось, знову мені за неї двері відчиняти». Але вона вже вилазила сама. Він зі злою швидкістю дёрнув ручку, ледь не збивши її з ніг.
— Обережніше, мішкоступа! — буркнув він, проводжаючи її до квартири.
Заніс пакети, кинув біля порога, зачекав, поки Оксана, кульгаючи, дійде до кімнати, і кинув:
— Я пізно повернусь.
Розвернувся і пішов. Завів авто й поїхав безцільно крутити містом, щоб заглушити роздратування. Йому потрібен був відпочинок. Подзвонив колезі з роботи, Андрію. Той запросив до себе — тестувати нову гру. Богдан приїхав.
Слово за слово, під пивом, розмова піла на особисте. Богдан викладав усе: як згасла пристрасть, як побут засмоктав, як Оксана «довбає, виїдаючи мозок ложкою». Розповів про Маріанну з відділу продажів — молоденьку, легку, завжди з усмішкою. Вона то плечем зачепить, то жарт підхопить. Із нею забуваєш про клопоти.
Оксана
— Чому ми не їдемо у відпустку в липні? — запитала я, коли ми їхали додому.
Богдан вибухнув. Закричав, ударив по керму. Його обличчя перекривилося від злості. Я відвернулася до вікна, сльози полилися самі. Що я зробила не так? Просто запитала! Останнім часом він став нервовим, дёртим.
Подруга Наталка натякнула: «Може, у нього хто є?» Розповіла про свого чоловіка, Віктора. Той теж змінився, коли з’явилася «одна на роботі». Молода, почала загравати, і Віктор «поплив» — став одягатися модно, сипати молодіжними словечками — «крінж», «лол». Наталці мало стиду не стало, коли він перед друзями сина поніс дурниці з цими «ха-ха» та «гі-гі». Синові теж було ніяково.
У підсумку Наталка не витримала. Влаштувала скандал, зібрала Віктору валізу й відправила «на перевиховання» до його матері. Подзвонила свекрусі, пожартувала, що повертає «підлітка». Та з гумором відповіла: «Вези до дитбудинку, такий нам не потрібен. Або до жовтого будинку». Потім Вікторові так дісталося від матері, що він миттєво «прозрів», став колишнім. Наталці полегшало.
З Богданом так не вийде. Він інший. І я відчуваю — поки нікого нема. Але щось не так.
Богдан
Я сидів у Андрія, а думки крутились навколо Оксани. Що з нею стало? Куди поділася та легкість? Вона вічно в клопотах, причепилася з цим відпустком… Згадав Маріанну — її дзвінкий сміх, як вона реготала над моїми жартами сьогодні в кафе після роботи.
І тут подзвонила Оксана. Попросила забрати її з роботи й заїхати до магазину. Увесь настрій — коту під хвіст. Маріанна так подивилась, коли я сказав, що треба йти. А Оксана! Хто її просив тягнутися на роботу з хворою ногою? Вивихнула щиколотку, нога опухла, сиділа б вдома! Але ні, без неї там «не впораються».
Я крутив телефон, думаючи, подзвонити Маріанні чи ні. Набрав… І тут Андрій:
— Ти чого такий? Маріанні дзвониш?
Я скинув виклик, стало ніяково.
— Піду я, Андрію, — пробурчав я.
— В мене теж була така «Маріанна». Звали Соломія, — почав він. — Через неї сім’ю зруйнував. Доньку тепер тільки по вихідним бачу. Дружина вийшла заміж, щаслива, здається. Я теж був щасливий, Богдане. Але ненадовго. Не те прийняв за щастя. А коли зрозумів — пізно. Живу один, у іграшки граю. Просив у дружини прощення, але вона сказала: «Пробачила, але жити зі зрадником не можу». Поставив себе на її місце — і зрозумів: я б теж не зміг.
Андрій замовк, а я відчув, як усе всередині стислося.
— Подумай, перш ніж дзвонити, — додав він.
Я попрощався і пішов. Телефон задзвонив. Думав, Оксана, але ні — Маріанна.
— Ало, ти дзвонив? — заспівала вона.
— Ні, випадково, — буркнув я.
— А може, заскочиш? Зовсім випадково, повз магазин. Я люблю біле напівсолодке…
Мені стало гидко. Від неї, від себе. Я скинув виклик. Вона дзвонила знову і знову. Я скидав, сидячи в авто. Маріанна залишила голосове: звинувачувала у боягузтві, називала дитиною. Я не відповів, видалив її номер і заблокував.
Повернувся додому. Пакети так і стояли біля порога. Оксана сиділа у темряві біля столу, дивилася у вікно. Я сів навпроти.
— Окс… — кликнув я.
Вона повернулася. Обличчя спухло від сліз. СерцеВона подивилася на нього, і в його очах вона побачила ту самую ніжність, яку вважала забутою.