— Відчепись від мене! Я ж тобі не обіцяв одружуватись! Та й взагалі, відкіля ця дитина — мені невідомо. Мабуть, і не моя зовсім? Тож гуляй собі сама, а я поїду далі, — так говорив вірянин Віктор до приголомшеної Оксани.
А вона стояла й очам своїм не вірила. Невже це той самий Віктор, що клявся їй у коханні й носив на руках? Той само́горий Вітько, що називав її Оксанкою й обіцяв манну небесну? Перед нею стояв збентежений, а через те й роздратований, чужі́й чоловік…
Поплакала Оксанка тиждень, махнула Вітькові на прощання рукою, але через свій вік — тридцять п’ять років, невиразну зовнішність і малі шанси знайти щастя, вирішила народжувати…
Народила Оксана в термін галасливу дівчинку. Назвала Марійкою. Дівчинка росла тихою, без проблем і не завдавала матері клопоту. Ніби відчувала: хоч кричи, хоч ні — нічого не зміниться…
Оксана ставилася до доньки непогано, але справжнього материнського тепла не було — годувала, одягала, купувала іграшки. Але зайвий раз обняти, приголубити, погуляти — цього не було. Маленька Марійка часто тягла рученята до мами, а та відштовхувала її. То справи, то втома, то голова болить… Так і не прокинувся в ній той інстинкт, мабуть…
Коли Марійці виповнилося сім, сталося неймовірне — Оксана познайомилася з чоловіком. Та ще й привела його додому! Усе село тільки про це й торочило. Яка ж Оксана безголові́зна! Чоловік ненадійний, не з наших місць, постійної роботи нема, живе невідомо де! Може, взагалі шахрай… Оце діла!
Оксана працювала у сільмагу, а він там підробляв — розвантажував машини з товаром. На цій робочій ниві у них і закрутився роман. Незабаром Оксана запросила нового нареченого жити до себе.
Сусіди осуджували — привела в дім невідомого кого́! Хай би про доньку подумала, шепотіли на вулиці. Та й мовчун — слова з нього не витягнеш. Значить, щось приховує. Але Оксана нікого не слухала. Ніби відчувала: це останній шанс знайти жіноче щастя…
Та незабаром думки людей про цього на перший погляд неговіркого чоловіка змінилися. Будинок Оксани, позбавлений чоловічих рук, занепав і потребував ремонту. А Іван — так звали чоловіка — спершу підлатав ганок, потім дах, підняв похилений тин. Щодня він щось поліпшував, і дім на очах перетворювався.
Побачивши, що в чоловіка руки золоті, люди почали звертатися по допомогу. А він відповідав:
— Якщо ти старий або зовсім бідний — допоможу безкоштовно. А якщо ні — плати грошима чи продуктами.
З одних брав грішми, з других — консервами, м’ясом, яйцями, молоком. У Оксани був город, але худоби не було — де ж без чоловіка? Тому раніше Марійка рідко їла домашній сир чи молоко. А тепер у холодильнику з’явилися й вершки, і свіже масло…
Словом, у Івана руки були справді золоті. Як то кажуть — і шиє, і везе, і на сопілці грає. А Оксана, яка ніколи не була красунею, засяяла поряд з ним — ніби пом’якшала, стала добрішою. Навіть до Марійки стала уважнішою. Посміхається, а в неї, виявляється, ямочки на щоках…
А Марійка росла собі, вже ходила до школи. Одного разу сиділа на ґанку й спостерігала, як дядько Іван працює — у нього все вміщалося. Потім пішла до подруги в сусідній двір, а повернулася лише ввечері.
Відчинила калітку — і завмерла. Посеред двору стояли… гойдалки! Вони ледве колихалися від віте́рця і так вабили до себе, ніби кликали…
— Це мені?! Дядьку Іване! Це ви зробили? Гойдалки?! — не вірила очам Марійка.
— Тобі, Марійко, звісно тобі! Приймай роботу! — радісно засміявся зазвичай похмурий дядько.
Марійка сіла на лавку й розгойдувалася що є сили, а вітер свистів у вухах, і щасливішої дівчинки не було на всій землі…
Оксана рано йшла на роботу, тому дядько Іван взяв на себе й готування. Він варив сніданки, обіди. А які в нього виходили пироги! Це він навчив Марійку смачно готувати й красиво сервувати.
Коли прийшла зима й дні стали короткими, дядько Іван провожав і зустрічав її зі школи. Несів її портфель і розповідав історії зі свого життя. Розповідав, як доглядав за тяжко хворою матір’ю, продав свою квартиру, щоб допомогти їй. І як рідний брат вигнав його з батьківської хати обманом.
Він навчив її ловити рибу. Влітку на світанку вони ходили на річку й тихо чекали, поки клюне. Так він навчив її терпінню.
А в середині літа дядько Іван купив їй перший дитячий велосипед і вчив їздити. Мазав їй коліна зелёнкою, коли вона розбивала їх у кров, падаючи.
— Іване, та ж вб’ється дівчина, — бурчала мати.
— Не вб’ється. Вона має вчитися падати й підніматися, — відповідав він твердо.
А одного разу на Новий рік він подарував їМарійка зберігала в серці його тепло до кінця своїх днів, бо батько — це не той, хто народжує, а той, хто любить, виховує та завжди поруч.