**Щоденник.**
Сьогодні зустрів свою колишню через тридцять років. У магазині, біля каси. Викладаю свій кефір з шинкою й пачкою сигарет. Касирка швидко вітається, навіть не піднімаючи на мене очей, стукає по сканеру: «Це все?» — і відкидає фарбоване чубчико. Знайомий жест. Я б просто пішов, якби не глянув на бейджик на її грудях. «Мар’яна Шевченко».
— Маня, це ти?
Вона нарешті підводить на мене погляд:
— Так… А що?.. Боже! Олесь?
— Так, я. Не сподівався тебе так зустріти.
…Літо 1992 року. Ми з Манею йдемо Києвом, неділя. Вона в короткій чорній спідниці, худа. У Мани гарні ноги, трохи розкудкувата хода й вічна легка посмішка. Вона ніби вислизає від мене, а я намагаюся впіймати її за руку. Маня неймовірно сексуальна, чоловіки озираються. І я й пишаюся, що зі мною така дівчина, і злюся, бо вона навіть не дозволяє себе обійняти.
Я розповідаю, що мрію стати журналістом, а Маня сміється:
— Нудно. А от я буду співачкою. Це точно.
Нам по двадцять. Маня закінчує музичне училище, фортепіано. Але зараз літо, партій нема, тому у неї довгі нігті з червоним лаком. Ці руки й ці нігті теж зводять мене з розуму.
Маня різко каже:
— Я хочу їсти! Он кафе!
У мене в кишені всього лише десятка. Я планував прожити на неї тиждень — мати залишила перед від’їздом. А це кафе коштує хто зна скільки, схоже, воно кооперативне, розоришся. Але роблю байдуже обличчя: «Звичайно, підемо!» А сам думаю: лише б вистачило десятки, лише б вистачило…
У кафе Маня замовила піцу й шампанське. Ми випили, мені вже було все одно, лише б відвести Манечку до себе. Але тут заграла «ВІА Гра». Маня підскочила й почала танцювати одна, пристрасно. Всі товстопузи навколо витріщилися на неї, забувши про горілку з закускою. А Маня ще й підспівувала: «Я не така, я ніжна…» Схоже, вона справді почувалася зіркою.
Грошей ледь вистачило, але Маня недбало кинула гривню на стіл:
— Гаразд, гуляємо! Що далі?
І ми пішли до мене. Схоже, це була найдовша й найкраща ніч у моєму житті. Чудова аеробіка для двох. «Я не така, я ніжна…» — дзвеніло у моїй щасливій хмельній голові.
А через три місяці, восени, ми розійшлися. Маня кинула мене:
— Слухай, я зустріла хлопця, дуже класного. Він обіцяє познайомити мене з людьми на студії. Я хочу записати альбом, вже навіть придумала назву — «Моє щастя».
— Дурна назва, — відповів я.
І пішов. Мені хотілося вити. Хотілося якось жахливо їй помститися. І шалено хотілося знову затягнути її до себе. Стільки емоцій у голові молодого дурня.
Тепер минуло тридцять років. Боже мій, тридцять. Передіною сиділа огрядніла Маня — касирка Маня.
— А я пам’ятаю, ти хотіла стати співачкою? — усміхнувся я.
Маня нервово посміхнулася:
— Усі ми чогось хотіли… Але я знаю, що ти став журналістом. Іноді читаю тебе, молодець.
Я вийшов із магазину. Думав про Маню. Що ж, можна сказати, я помстився, хоч і через тридцять років. Я навіть навмисно не взяв решти. Як би смішно не було — там було якраз десять гривень. Монеткою. Тільки тепер це зовсім не ті десятки, не посидиш у кафе з радянським шампанським. Музика стихла, Маня стала доволію, її життя завершується біля каси під акомпанемент штрих-коду. Туга.
А через кілька днів я знову зайшов у той супермаркет. Рідко там буваю, але зайшов. З незрозумілою метою.
Вона знову була там. Побачила мене, зраділа:
— Ти ж куриш? Підем! Я попрошу Наталку посидіти на касі.
Маня накинула куртку, ми закурили. Вона сказала:
— Слухай, я тоді була дурною, вибач…
— Маню, це вже не має значення. Тридцять років пройшло. У мене третій шлюб, троє дітей.
І Маня усміхнулася — як тоді:
— Я зрозуміла. Ти ж мене жалієш, так? Думаєш — от нещасна тітка, мріяла стати зіркою, а тепер зважує картоплю.
— Ну, не зовсім…
— Я бачу. Жалієш. Пам’ятаєш, я хотіла назвати альбом «Моє щастя»? Це не дурість. Я б й зараз так назвала. Просто наше щастя дуже сильно змінюється. Я вже двадцять п’ять років одружена з дуже хорошою людиною, Димком. Так, він простий, ніякого музичного слуху, хропить по ночам. Але він класний автослюсар, склав піч на дачі, взагалі вміє все. У нас доросла донька, красуня. Їй уже двадцять два — більше, ніж мені тоді. Вчиться на юриста, ділова, зовсім не схожа на мене. Вона заміжня, і у нас онука, теж Маня, півтора року. І я дуже щаслива бабуся. А робота касирки? Я могла б не працювати, у Димка нормальні гроші. Але чому б не підробити, поки онука в садку? Я ж товариська, ти знаєш. ГараздЯ глянув на неї ще раз, коли вона поверталася до магазину, і раптом зрозумів, що ніколи не любив її так сильно, як у цю мить, коли вона йшла від мене — щаслива, вільна, справжня.