Зустрівся зі своєю колишньою через тридцять років, у країні, біля каси. Викладаю свій кефір, ковбасу та цигарки. Касирка швидко вітається, не дивлячись на мене, питає: «Це все?» і відкидає фарбоване чубчико. Такий знайомий жест. Але я б так і пішов, якби не глянув на бейджик, як у всіх касирок на грудях. Марічка Коваленко.
— Ріто, ти?
Вона нарешті підняла на мене очі:
— Так… А що?.. Боже! Олесь?
— Ага, я. Не сподівався тебе зустріти ось так.
…Літо 1988 року. Ми з Ріткою йдемо Києвом, неділя. Вона в чорній міні-спідниці, хужесенька. У Рітки гарні ноги, трохи розкута хода і вічна легенька усмішка. Вона немов від мене вислизає, а я намагаюсь її впіймати. Рітка шалено сексуальна, чоловіки навколо обертаються. А я і пишаюся, що зі мною така дівчина, і злюся, бо вона навіть не дозволяє себе обійняти.
Я розповідаю їй, що мрію стати журналістом, Ріта посміхається:
— На моє, це нудно. А от я буду співачкою. Точно.
Нам по двадцять. Ріта закінчує музичне училище, фортепіано. Але зараз літо, занять нема, тому у неї довгі нігті з яскраво-червоним лаком. Ці руки і ці нігті теж зводять мене з розуму.
Ріта різко каже:
— Я хочу їсти! Он кафе!
У мене в кишені всього червінець. Я збирався жити на нього тиждень, мама залишила перед від’їздом. А це кафе коштує хто зна скільки, здається, воно кооперативне, розоришся. Але роблю безтурботне на лиці: звісно, підемо! Сам думаю: аби вистачило червінця, аби вистачило…
У кафе Ріта замовила піцу і шампанського. Ми випили, мені вже було все одно, аби відвести Ріту до себе вночі. Але тут заграла група «Вій». Ріта підскочила і почала танцювати під неї одна, буйно й пристрасно. Всі товстуни навколо втупилися в Ріту, забувши про горілку з закускою. А Ріта ще й підспівувала: «Музика нас зв’язaaла, таємницею стала…» Здавалося, вона відчувала себе зіркою.
Грошей мені ледь вистачило, але Ріта недбало кинула карбованець на стіл:
— Ну йдемо! Що далі?
І ми пішли до мене. Здається, це була найдовша і найкраща ніч у моєму житті. Вища аеробіка для двох. «Музика нас зв’язала, таємницею стала» — дзвеніло в моїй щасливій п’яній голові.
А через три місяці, восени, ми розійшлися. Ріта мене кинула:
— Слухай, я зустріла хлопця, дуже класного, вибач. І ще він сказав, що познайомить мене з потрібною людиною на студії звукозапису. Я хочу записати альбом, я навіть придумала назву — «Моє щастя».
— Дурна назва, — відповів я.
І пішов. Мені хотілося завити. Хотілося якось жахливо їй відплатити. І шалено хотілося знову затягнути її на ніч. Стільки емоцій у голові молодого дурня.
Тепер минуло тридцять років. Боже мій, тридцять років. Передо мною сиділа повніша Ріта, касирка Ріта в магазині.
— Пам’ятається, ти хотіла стати співачкою? — посміхнувся я.
Ріта нервно усміхнулася:
— Усі ми чогось хотіли… Але я знаю, що ти став журналістом. Іноді тебе читаю, ти молодець.
Я вийшов із магазину. Я думав про Рітку. Що ж, можна сказати, я відплатив, хоч і через тридцять років. Я навіть навмисне не взяв решти. Як би смішно не було, там були саме десять карбованців. Монеткою. Тільки тепер вони вже зовсім не ті десять карбованців, не поїдеш на них у кафе з радянським шампанським. Музика замовкла, РіткаІ коли я вийшов на сонячне київське тротуару, зрозумів, що життя все ж таки поступилося їй — вона й справді стала зіркою.