Ми з Дмитром одружилися трохи більше року тому. До цього зустрічалися майже три роки, і, здавалося, знали одне одного до дрібниць. Але виявилося, що справжнє випробування — це не признання під місяцем, а спільне домашнє життя. Раніше ми жили окремо: я — у Львові, він — у батьків у передмісті. Я принципово була проти спільного проживання до весілля. Мені здавалося, якщо людина кохає — він почекає. Дмитро почекав. Але, на жаль, терпіння на більше в нього не вистачило.
Як тільки ми почали жити разом, романтика зникла. Залишилися лише рахунки, прибирання та нескінченні претензії. І найболючіше — не тільки від чоловіка, а й від його матері.
Дмитро гарячий, упертіший, і, як виявилося, досить застарілий у поглядах. Для нього жінка мусить не просто працювати, а бути втіленням багаторукої богині: і борщ зварити, і підлогу вимити, і білизну перепрасувати, і при цьому усміхатися, як на рекламній листівці.
Я намагалася пояснити, що ми живемо у ХХІ столітті, що в мене теж є робота, стомленість, хвороби. Я не можу перетворюватися на домашню робітницю після восьми годин за комп’ютером. Він не чув. Для нього було очевидно: прибирання — це жіноча обов’язкова справа, як і кухня.
Перші місяці я намагалася мовчати. Терпіла, вірила, що це просто звикання. Прибирала, як могла, готувала, іноді замвовляла їжу, якщо не встигала. Але одного разу Дмитро прийшов з роботи, похмурий, немов гроза, сів на кухні й, навіть не дивлячись в очі, промовив:
— Ми з матір’ю подумали… і дійшли висновку, що з тебе господарка ніяка. Ти не стараєшся. Треба частіше прибирати та готувати звичайно. Як у неї.
Я завмерла. Не просто він незадоволений — він порадився з матір’ю, обговорив мене з нею, і вони винесли вирок. Мовляв, я не підходжу. Не відповідаю. Погано впораюся.
А хіба неважливо, що я вкладаю половину сімейного бюджету? Що я працюю на знос і теж хочу приходити у чистій квартирі, де мене не доводять, а чекають з гарячою вечерею — але не від мене, а для мене?
Він скаржиться, що в мене все «не як у мами». Звичайно, не як. У його мами — пенсія, вільний день, жодних дедлайнів та робочих дзвінків. А я живу у режимі вічної гонитви. Але я стараюся. Вчора, наприклад, стояла біля плити дві години, а він сказав, що в котлет «скоринка не така, як треба».
Він, до речі, не поспішає робити те, що входить у його обов’язки. Лампочка в коридорі не горить вже третій тиждень. Унітаз тече — і нічого. Але ж, за його логікою, це «дрібниці». А от якщо в кімнаті пилюка — це вже катастрофа.
Я одного разу не витримала і запропонувала йому компроміс: я кидаю роботу і стаю ідеальною домогосподаркою. Готую, прибираю, прасую сорочки. Тільки нехай тоді він бере на себе всі витрати.
На що він відповів:
— А з чого це я маю тебе просто так утримувати?
Тобто, він хоче ідеальну дружину — але без вкладень. Щоб працювала, прибирала, готувала, усміхалася й ще була вдячна за право жити поруч із ним. А якщо ні — значить, розлучення. Він, бачте, не бачить іншого виходу.
А я не бачу сенсу продовжувати ці стосунки. Любов — не дорівнює рабству. Я готова до компромісів, але не до самознищення. Я не його домробітниця, не безкоштовна кухарка, і точно не об’єкт для спільних обговорень із мамою. Я — жінка. І я заслуговую на повагу. А не на догани від чоловіка, який досі не подорослішав.