Микита вирішив, що я погана господиня — після ради з мамою
Ми з Микитою одружилися трохи більше року тому. До цього зустрічалися майже три роки, і, здавалося, знали один одного до дрібниць. Але виявилося, що справжнє випробування — це не залицяння під місяцем, а спільний побут. Раніше ми жили окремо: я — у Львові, він — у батьків у передмісті. Я принципово була проти спільного життя до весілля. Думала, якщо людина кохає — почекає. Микита почекав. Але, на жаль, терпіння на більше в нього не вистачило.
Як тільки ми почали жити разом, романтика зникла. Залишилися лише рахунки, прибирання та нескінченні нарікання. І найболючіше — не тільки від чоловіка, а й від його мами.
Микита гарячий, упертий і, як виявилося, досить старосвітський. Для нього жінка повинна не просто працювати, а бути втіленням багаторукої богині: і борщ зварити, і підлоги вимити, і білизну перепрасувати, і при цьому посміхатися, як з обкладинки журналу.
Я намагалася пояснити, що ми живемо у XXI столітті, що в мене теж є робота, втома, хвороби. Я не можу перетворюватися на домробітницю після восьми годин за комп’ютером. Він не чув. Для нього було очевидно: прибирання — жіноча справа, так само як і кухня.
Перші місяці я намагалася мовчати. Терпіла, вірила, що це просто період адаптації. Прибирала, як могла, готувала, іноді замовила їжу, якщо не встигала. Але одного разу Микита прийшов з роботи, похмурий, як осінній дощ, сів на кухні і, навіть не дивлячись у вічі, сказав:
— Ми з мамою подумали… і дійшли висновку, що господиня з тебе аніяка. Ти не стараєшся. Треба частіше прибирати і готувати нормально. Як вона.
Я оніміла. Мало того, що він незадоволений — він ще й порадився з мамою, обговорив мене з нею, і вони винесли вирок. Нібито я не подхожу. Не відповідаю. Погано справляюся.
А нічого, що я вкладаю половину сімейного бюджету? Що я працюю на знос і теж хочу повертатися до чистого дому, де мене не чіпляють, а чекають з гарячою вечерею — і не від мене, а для мене?
Він скаржиться, що в мене все “не як у мами”. Ну звісно ж, не як! У його мами — пенсія, вільний час, жодних дедлайнів і робочих дзвінків. А я живу у режимі вічного цейтноту. Та я ж стараюся! Вчора, наприклад, простояла біля плити дві години, а він зауважив, що в котлет «шубарість не та, що треба».
Він, до речі, не поспішає робити те, що належить йому. Лампочка в коридорі не горить уже третій тиждень. Унітаз підтікає — ну і що? Адже, за його логікою, це «дрібниці». А ось якщо у кімнаті пил — це вже кінець світу.
Я одного разу не витримала і запропонувала йому компроміс: я кидаю роботу і стаю ідеальною домогосподаркою. Готую, прибираю, прасую сорочки. Тільки нехай тоді він бере на себе всі витрати.
На що він відповів:
— А з— А з чого це я маю тебе просто так утримувати?
Я зрозуміла, що він хоче ідеальну дружину, але не готовий бути ідеальним чоловіком — і на цьому наші шляхи розійшлися.