— Спочатку постаріла, тепер ще й захворіла! Все, подаю на розлучення! — кинув чоловік, роздратовано вдаривши дверима. Він і гадки не мав, наскільки помиляється…
Соломія сиділа за кухонним столом, міцно стискуючи телефон у руках. Голос у трубі повідомив їй таку несподівану новину, що на мить світ навколо зник. Думки метушилися в голові, але жодна не складалася в чіткий план.
Що робити? Це питання рипіло десь усередині, але відповіді не було. Ділитися з кимось своїми переживаннями Соломія не збиралася — давно зрозуміла, що люди рідко щиро радіють чужому щастю, а ще рідше співчувають у біді. Слова — це одне, а що в душі у людини, ніхто не вгадає.
Раніше вона могла розповісти все батькам. Вони були її опорою. Але тепер їх не стало, і Соломії так їх бракувало, як ніколи. Чоловік? Колись вона довіряла йому, але останнім часом помічала, що він став холоднішим. Все частіше додавав двозначних зауважень про вік, натякав, що осінь життя підкралася занадто скоро. То статтю в інтернеті процитує про те, що жінки старіють швидше за чоловіків, то вкісці докорне, що вона перестала доглядати за собою.
Але Соломія не розуміла, у чому змінилася. Так само вирізалася у перукарні, сама робила манікюр після невдалого досвіду в салоні, обирала стильний одяг. Звісно, роки залишили свій слід, але ж і чоловік не молодшав. Інші пари їх віку гуляли, тримаючись за руки, сміялися, будували плани. А Соломія все частіше лишалася сама — чоловік став затримуватися на роботі, і вона добре розуміла, що ці «затримки» мали зовсім інше пояснення.
Ділитися сумнівами з дітьми вона не хотіла. Донька нещодавно вийшла заміж, готувалася стати матір’ю, а син навчався в іншому місті. Соломія вирішила їх не турбувати. Але одне вона знала точно — з чоловіком треба поговорити. Нехай раз і назавжди скаже, чи залишився в ньому ще той чоловік, у якого вона колись закохалася.
Ввечері вона зустріла Олега з роботи з серйозним виразом обличчя.
— Щось трапилося? — здивувався він, помітивши її погляд.
— Так, — Соломія глибоко зітхнула, підбираючи слова. — Мені поставили невтішний діагноз. Скажи, якщо мені знадобиться допомога, чи будеш ти поруч?
Олег схвилювався.
— Що за діагноз?
— Це неважливо, — відповіла вона. — Важливо, чи залишишся ти зі мною, якщо мені стане важко?
Чоловік видихнув, провів рукою по обличчю й сів у крісло.
— Соло, розумієш… Ти сама дала мені привід поговорити про це. Я давно хотів, але все відкладав. Одним словом, я йду. Ти почала старіти занадто рано, а тепер ще й хвороба… Вибач, але я не готовий доглядати за тобою. Мені ще жити й жити, а тут… проблеми. Та й інша жінка у мене є. Ти впораєшся, ти завжди справлялася.
Він швидко підвівся, пройшов у спальню, склав речі в сумку.
— Потім за іншим заберу. Лікуйся. Не згадуй лихим.
Двері грюкнули, і Соломія лишилася сама. Вона не плакала. Лише втомлено посміхнулася: «Що й треба було довести».
Минуло кілька днів. Соломія сиділа біля вікна, роздумуючи, що робити далі. Задзвонив телефон. На екрані світився номер сина.
— Мам, ти вдома? — бадьоро запитав Денис.
— Так, звісно. Коли приїдеш?
— Ось у чому сюрприз! Мене направляють на практику в наше місто! Уявляєш?
Соломія розсміялася.
— Ось це подарунок!
Вперше за довгий час їй стало легко на душі.
За тиждень Денис був вдома. Того ж вечора Соломія вирішила поговорити з ним.
— Денисе, я дізналася дещо важливе… — почала вона. — Мені недавно подзвонив нотаріус. Уяви, виявилося, що я не була рідною донькою своїм батькам. Моя справжня мати покинула мене немовлям і поїхала за кордон із заможним чоловіком. Недавно вона овдовіла, найняла детектива, щоб мене знайти. Але не встигла — загинула в авіакатастрофі. Тепер мені пропонують отримати спадщину.
Денис присвистнув.
— Оце поворот! А ти сумніваєшся?
— Так. Не знаю, як до цього ставитися. Вона відмовилася від мене, а тепер я маю прийняти її гроші?
— Мам, але якщо ти відмовишся, все дістанеться невідомо кому. А так… Ти будеш забезпечена.
— Ти правий. Але я навіть не знаю, з чого почати. Мови не знаю, закордонного паспорта немає…
— Ми все вирішимо, — впевнено сказав Денис. — Я знайду юриста, який допоможе.
За кілька днів Соломія стояла біля трапу літака в незнайомій країні. Поруч із нею — її супровідний, Віктор, досвідчений юрист, який знав усі тонкощі справи. Він виявився не лише професіоналом, але й цікавим співрозмовником.
— Соломіє, знаєте, я не відразу погодився на цю роботу. Але щось підказало мені, що зустріч із вами буде важливою, — зізнався він.
Вона посміВона відчула, як серце наповнилось теплом, адже знала — тепер у її житті буде справжнє щастя, яке не зможе вкрасти навіть минуле.