Та хатинка мені відразу сподобалася. Невеличка, чистенька, меблі скрізь радянські, навіть стенка югославська з кристалами була. Килим на стіні, чайничок трохи задимлений на плиті, а холодильник «Мінськ» старий у кухні. Ще й радіо в кімнаті висіло. Старе радіо, з якого «Промінь» віщав. Тепло так віщав. Із тріскотінням, з легким шипінням, зі старими піснями. Телевізора не було, та я й не сумував.
Прийду з роботи додому, радіо голосніше ввімкну, да чайник на вогонь постановлю. Потім наливаю окріп у глечик, вдихаю ароматний пару і стою біля вікна, на вулицю дивлюся. Радіо базікає, а я на вулицю дивлюся. На небо глибоке, синє, на бліді й розмиті ґудзики зірок, на місяць шершавий. І мовчу. З ким мені розмовляти? Самотній я в цій хатчині жив. Отак і жив, поки з новим сусідом не познайомився. Андрійком його звали. Дружній хлопчина.
Тоді я з роботи повернувся пізно. Цілий день біля верстата, аж спину ломило і ноги мов ватні. Заходжу на кухню, а там він сидить. Андрійко. Сидить і дивиться на мене. Я спершу роздратований був, хотів ременем його зачепити, а він як подивиться на мене своїми блискучими очима — та й руку опустив. Чайник на грубку поставив і поряд сів. Я на нього дивлюся, а він на мене. І не йде. Просто мовчить.
Налив собі чаю, печива з пакета дістав і на стіл поклав. Андрійко шию витягнув, побачивши солодощі. Я йому одну печивину підсунув, а він понюхав, чемно відвернувся й сидить, радіо слухає. Послухали ми новини, дізналися, що у світі коїться, а потім я спати пішов. Андрійко на кухні залишився, радіо слухати. Тільки вранці зник кудись. Мабуть, по своїх справах. Мене-то завод чекав і вірний верстат, а чим він займався, я й не знав. Він лише ввечері повертався, коли я додому приходив і на стіл пакет із магазину ставив. А там — таранька висушена, пляшка з пивом холодним і печиво овсяне. Отак і стали жити разом. Я й Андрійко.
Прийду я додому, пива наливаю, тараньку чищу й сиджу з Андрійком базікаю. Він-то не пив, куди йому. Лише слухав і мовчав. Тільки іноді, коли я занадто розходився, починав по кухні ходити. Туди-сюди. Походить, заспокоїться і знову за стіл. Сяде й дивиться своїми блискучими очима. Слухає. А мені добре. Побалакав, вилив з себе всю злидню — і на душі одразу легше. Андрійко знав про це, тому й мовчав.
А ще він радіо слухати любив. Особливо старі пісні. Бувало, прийду з роботи, а Андрійка на кухні нема. Ввімкну радио, тільки чайник на грубку поставив, обернуся — а Андрійко вже тут. Сидить, слухає й очима своїми блискучими дивиться. І йому добре, і мені теж. Поснідаємо, радіо послухаємо й до пізньої ночі розмови ведемо. Розповідаю йому все. Що на заводі нового, яке залізо привезли, як Васильчук ледь не підловився п’яним. Та й про минуле життя теж розповідав. Андрійко уважно слухав. Мовчав, очима блищав і слухав. Добре хлоп’я. Особливо любив слухати про те, як я служив.
Ох, усе йому розповів. І як молодим на фронт потрапив, як ледь у полон не потрапив, як танки горіли. І про кашу гарячу, і про контузію свою. А Андрійко слухав. Розумний він був. Не кожен мовчанням розмову підтримає, а Андрійко міг. Розповідаю йому про товаришів, про побратимів, сльозу скупую витираю, а він подивиться так жалісно, до руки торкнеться — і одразу легше. Пощастило мені з сусідом. Любив я його, а він мене любив. Не любив лише, коли я п’яний додому приходив. Подивиться осудливо й відвернеться. Навіть радіо йому нецікавим ставало.
Якось напився з мужиками, а коли додому прийшов, то Андрійко, побачивши мене, одразу в кімнаті сховався. Соромно мені стало, що горілкою минуле заливаю, а не з ним ділюся, як колись. Прибрав пляшку в холодильник, радіо ввімкнув і цигаркою димити почав. Сумно мені стало, а коли сумно було, Андрійко завжди приходив. Навіть якщо ображався. Ось і тоді прийшов. Сів поруч, до руки торкнувся й дивиться, мовчить. Ну, я й почав на життя жалітися, димом гірким закусуючи. Потім зрозумів — на що жалітися? Хатина є, їжа є, навіть друг є. Який вислухає, заспокоїть і помовчить поряд. Ех! Викинув я тоді все горюче з дому. Лише пиво холодне з таранькою собі дозволяв. Та й Андрійко не був проти. Сяде, понюхає рибку й мовчить, мене слухає, поки я спати не піду. Я знав, що він ще довго на кухні сидить, коли я сни бачу.
А одного разу він зник. Тиждень вдома не з’являвся. Сумно мені стало, самотньо без Андрійка. Звик уже до наших кухонних розмов за північ. Радіо вмикав, пляшками брязкав, та Андрійко так і не з’являвся. Потягнув мене тоді біс до магазину. За пляшкою. Сумно було. Але Тетяна, продавчиня, рукиТетяна, продавчиня, руки в боки вперла, головою похитала — та й не продала мені горілки, зате пиріжків із капустою дала, теплих, а через кілька днів, коли я знову за сумним настроєм до крамниці завітав, вона взяла мене за руку і сказала: “Давай без цього, друже, підемо краще на каву”.