Останній раз
— Уб’ю, зараза!
Микола лупав кулаками у двері хати, а зібірні люди намагалися його вгамувати:
— Миколо, ну що ти робиш? Завтра знову проситимеш вибачення! І не соромно? Двоє діточок, а ти так ганебно себе поводиш! Оленка твоя ніколи ніякого приводу не давала, а ти її так соромиш!
Микола повернувся до калітки:
— Ви тут що зібралися? Кіно дивтися? Розходьтесь!
Люди не рушили з місця. Сусідка Миколи й Олени промовила:
— Миколо, ну яка причина? Щось ж ти розпалився?
— Причина? Оленка і є причина! Я до неї… я до неї всією душею, а вона? Усміхається всім, зачинилася в хаті, а з ким там?
Микола зліз з ґанку, сів на лавку. Говорив втомленим, плаксивим голосом, що дуже дивно було чути від здоровенного чоловіка.
Сусідка заговорила лагідно:
— Даремно ти на жінку наклеп несеш… Добра вона у тебе. Чесна.
Микола вже ледь чутно відповів:
— Не любить вона мене, тітко Ганно. Я ж селюк, а вона міська, от і дивиться наліво.
— Ой, дурню ти… Таких, як ти, ще пошукати треба…
Але Микола її вже не чув. Спав, похиливши голову на груди. Тітка Ганя легко штовхнула його, хтось підклав під голову кепку, і він витягнувся на лавці.
— Ну все, тепер, поки не проспиться — не встане.
***
П’ятнадцять років тому Микола поїхав у місто вчитися на екскаваторника. Село тоді росли, хати будували. Люди казали, що ще трохи — і буде їхнє селище містом. Хіба ж не місто, кількасот дворів. І нічого, що багатоповерхівок немає, а санвузол на дворі — головне, що людей багато.
У сільгоспі була своя буді́вельна бригада. Ставили будинки для спеціалістів, а тут замахнулися на клуб. Та не просто якийсь, бо якийсь уже був, у звичайній дерев’яній хаті. А мурований, щоб у два поверхи, і щоб гуртки роботили.
І екскаватор свій був, і багато чого, але працювати було нікому. Водії були, трактористи, а ось спеціалістив такого рівня — нема. Тоді вибрали Миколу та Богда́на з іншого кінця села і відправили до міста.
Микола й Богдан ніколи не дружили. Більше того, ладу між ними не було. А все тому, що їм подобалися одні й ті самі дівчата. Навіть носи один одному пару разів розбивали.
У місті їх поселили в одну кімнату — схочеш не схочеш, доведеться спілкуватися. Богдан одразу сказав:
— Мені треба міську дівчину знайти, щоб тут залишитися.
Микола тоді здивувався:
— Як так? Господарство за тебе платить, а ти тут збираєшся оселитися?
Богдан засміявся:
— Ну й дурень ти. Так усі нормальні роблять. Що в селі робити?
Микола тільки хмикнув:
— Ну так, чекають тут на тебе, такого гарненького.
За три дні Микола побачив Богдана з дівчиною. Побачив і мало не збожеволів. Він закохався в Олену з першого погляду.
Ввечері спитав у Богдана:
— Хто та дівчина була з тобою?
— О, Оленка. Вона міська, з бабусею живе, отже, скоро оселя їй дістанеться.
— Закохався чи що?
— Ти жартуєш? Доставка-доставкою, я ж пухнастих люблю…
Микола одразу йому вдарив. Потім ще раз. Богдан витер ніс і сказав:
— Бачу, влупився… Ну дивися, як я на ній оженюся, а потім ходитиму і наліво, і направо! А вона мене вдома чекатиме й усе пробачатиме.
Наступного дня, лише Богдан пішов, Микола непомітно пішов за ним. Побачив, як Богдан зустрів Олену, по-господарськи обняв її за талію, і кинувся вперед.
Микола випалив Олені все, вона здивовано дивилася то на нього, то на Богдана, а потім сказала:
— Та йдіть ви! — і пішла.
Вони з Богданом знову побилися. І того ж дня Богдан домовився з комендантом і переїхав до іншої кімнати. А Микола днями й ночами вартував Олену.
Дівчина проходила повз, робила вигляд, що не помічає. А через два тижні зупинилася:
— І довго ти будеш, як тінь? Може, у кіно запросиш?
Він забрав до села не лише Олену, а й її стару бабусю. Бабуся померла через десять років, а у них на той час уже двоє синів було.
Микола для сім’ї готовий був землю рити. Поставив хату, таку, якої ні в кого в селі не було. У хлопців — найдорожчі велосипеди. Олена працювала фельдшеркою. Микола з неї пилинку здував.
А рік тому трапилося те, чого Микола ніяк не очікував. У село повернувся Богдан. Схоже, міська дружина йому більше не була потрібна — швиденько зібрала валізу і відправила назад.
Як тільки Микола дізнався про його повернення, прийшов додому чорніший за хмару. Олена здивовано подивилася на нього:
— Миколо, що з тобою? Що трапилося?
Він дістав пляшку з шафи, налив собі, випив. Олена перелякано сіла. Вона ніколи не бачила чоловіка таким. А пив він раз на рік, на велике свято.
Микола похмуро подивився на неї:
— Богдан повернувся.
ОленаМикола міцно обійняв Олену, дивлячись, як діти бігають довкола, і зрозумів, що найважливіше в житті в нього вже є, і тепер він не дозволить алкоголю чи ревнощам це забрати.
