— Уб’ю, чортяка!
Микола бив кулаками у двері хати, а зібрався на подвір’ї народ його вгамовував:
— Миколо, ну що ти робиш? Завтра знову проситимеш прощення! І не соромно? Двоє діток, Ніна твоя ніколи нічим тебе не образила, а ти і себе ганьбиш, і її!
Коля повернувся до калітки:
— Вам тут кінокартина потрібна? Зараз розійдуться!
Люди не посунулися з місця. Сусідка Миколи і Ніни сказала:
— Коль, ну що таке? Має ж бути причина?
— Причина? Ніна й є причина! Я до неї… я до неї всією душею, а вона? Усміхається всім, от, замкнулася в хаті, а з ким там?
Микола зійшов з ґанку, сів на лавку. Говорив утомленим, сльозливим голосом — від здорового чоловіка таке чути було дуже дивно і неприємно.
Сусідка заговорила лагідно:
— Даремно ти на жінку наклеп несеш… Добра вона у тебе. Чесна.
Коля ледь чутно відповів:
— Не любить вона мене, Тетяно. Я селюк, а вона городянка, ось і дивиться куди треба.
— Ой, дурнику… Таких дурнів уже й не знайти…
Але Микола слова її вже не чув. Спав, похиливши голову. Тітка Тетяна легко штовхнула його, хтось підклав під голову кепку, і Коля витягнувся на лавці.
— Ну от, тепер, поки проспиться — не встане.
***
П’ятнадцять років тому Микола поїхав у місто, щоб навчитися на екскаваторника. Тоді село розросталося, хати будували. Люди казали, що ще трохи — і можна буде містом називати. Хіба ж мало, скільки подвір’їв. І не страшно, що нема багатоповерхівок, а удобства на подвір’ї, головне — населення.
У сільському господарстві була своя будівельна бригада. Хати для спеціалістів ставили, а тут за клуб взялися. І не якийсь там, бо якийсь у них був, у простій дерев’яній хаті. А мурАле Микола тепер знав, що його сім’я — це його дім, і більше він ніколи не дозволить питанню вибору між минулим і майбутнім розколоти його серце.