Коли Андрій повернувся додому в п’ятницю ввечері, у квартирі пахло смаженою картоплею та чимсь кислуватим. Він наморщився: Оля знову готувала капусту, хоча знала, як він її не переносить. Знявши дорогий піджак, акуратно повісив його на вішалку та й пішов на кухню.
— Привіт, — буркнув він.
— Вже поїв на роботі, мабуть? — запитала вона без посмішки.
— Був фуршет після зустрічі. Клієнт з газової компанії, влаштували бенкет. Зате привіз контракт на два мільйони.
Оля мовчала. Вона стояла біля плити у старенькому домашньому халаті, волосся зібране у пучок. На обличчі — стомленість. Їй справді було байдуже — хоч сто мільйонів. Гроші не повернуть того, що було між ними ще два роки тому.
Андрій сів за стіл, відкрив пляшку мінералки. По очах дружини промайнуло щось на зразок докору.
— У тебе вже навіть погляд інший, — сказала вона.
— Який «інший»?
— Гордовитий. Наче я тобі прислуга. Усе це — не про нас. Ти тепер інший, Андрію.
— Олю, це серйозно? Та я вбиваюся цілими днями! Усе, що в нас є — моя робота. Квартира, нова машина, відпочинок. А ти що? Навіть не працюєш більше.
— Я не працюю, бо ти наполіг! — голос її задрожав. — Ти сам казав: «Сиди вдома, відпочивай, тепер можу утримувати». А тепер дивишся, наче я дармоїдка.
Андрій відсунув тарілку.
— Та тобі просто заздрощі. Я росту, а ти стоїш на місці. Це не моя вина.
— Я стою, бо ти мені не даєш рухатись.
Він підвівся, роздратовано відштовхнув стілець:
— Якщо не подобається — живи, як хочеш. Тільки не скаржся потім.
Їхній шлюб починався гарно. Андрій тоді був менеджером у рекламній агенції, а Оля — вчителькою англійської. Знімали квартиру, трохи відкладали, разом обирали недорогі подарунки один для одного. Їхнє щастя було в дрібницях — вечірні прогулянки набережною, пікнік у гаю, домашні кіновечори.
Потім усе змінилося, коли Андрія запросили до нової агенції, пообіцявши посаду директора з розвитку. Зарплата — у три рази вища. Він став стрімко рости: відрядження, премії, нові зв’язки. Купили двокімнатну квартиру у новобудові, Оля пішла з роботи — за його наполяганням: «Навіщо тобі та школа? Я забезпечу».
Спершу все нагадувало казку. Але потім Оля почала відчувати, що в їхньому домі поселився хтось третій — холод. Він приходив із Андрієм у вечірніх костюмах, у запасі дорогих сигар, у розмовах про ринки, тренди та KPI. Андрій змінювався, а Оля залишалася колишньою. І це його дратувало.
— Усе думаю, — казала Оля подрузі Даринці за кавою, — може, мені повернутися до школи?
— Повертайся. Ти ж любила це. Або знайди онлайн-курси. Ти розумна, Олю. Просто криза стосунків.
— Це навіть не про роботу. Андрій ніби… чужий. Він не злий. Просто я для нього — як деталь інтер’єру. Сиджу вдома, готую, прибираю. Все як треба. Тільки ніхто не цікавиться, як я живу.
Даринка зітхнула:
— Слухай, це типова історія. Заробив — відчув владу. Гроші виявляють те, що всередині. І не у всіх там гарно й чисто.
Одного разу Андрій прийшов додому вдень, серед робочого тижня. Був у гарному настрої, із пакетом з бутика.
— Дивись, купив тобі сукню.
Оля розгорнула тканину — чорну, облягаючу, з розрізом. Дорогу. Стильну. Тільки не її.
— Це не моє. Я такого не вдягаю.
— Ти просто комплексуєш. Вийдемо кудись. До речі, у п’ятницю корпоратив. Підеш зі мною. Покажу всім, яка в мене дружина.
— Як річ? — тихо запитала вона.
Він не почув. Або зробив вигляд.
Корпоратив відбувся за містом. Усі — у брендових костюмах та сукнях. Оля почувалася чужою. За столом вона слухала розмови про інвестиції, курси валют, дорогі авто та заливала нудьгу ігристим.
Коли повернулася з веранди, Андрій сидів поруч із дівчиною у червоному. Молода, впевнена, гладке волосся, білосніжна посмішка. Оля помітила, як та торкнулася його руки. Андрій не відсторонився.
У машині Оля мовчала. Лиш біля дому сказала:
— Хто вона?
— Просто PR-менеджерка. У нас спільний проект.
— І ти дозволяєш їй себе чухати?
— Не вигадуй. Вона просто кокетка. Та й що ти влаштовуєш сцену? Ми ж не діти.
— А може, ти забув, що у тебе є дружина? — Оля повернулася до нього. — Чи тобі вигідніше, щоб я була просто… картинкою у рамці?
— Ти знову заспівала стару пісню. Що тобі треба, Олю?
Вона мовчала. Бо й сама не знала. Мабуть, поваги. Зацікавленості. Любові, зрештою. Але як це пояснити людині, яка все вимірює цифрами?
У неділю вона пішла до мами.
— Ну, і що в вас трапилося? — запитала мати.
— Він більше не дивиться на мене так, як колись, мамо. Я ніби не існую.
—Він так і не зрозумів, що втратив не просто дружину, а ту саму теплу барвисту частину свого життя, яку вже ніколи не зможе повернути.