Чоловік пішов, але помилився
Коли Андрій повернувся додому в п’ятницю ввечері, у квартирі пахло смаженою картоплею і чимсь кислим. Він зморщився: Олена знову готувала капусту, хоча знала, як він її ненавидить. Знявши дорогий піджак, акуратно повісив його на вішалку і пішов на кухню.
— Привіт, — буркнув він.
— Вже поїв на роботі, мабуть? — запитала вона без посмішки.
— Після зустрічі був фуршет. Клієнт із нафтогазової компанії, влаштували бенкет. Зате привіз контракт на два мільйони.
Олена мовчала. Вона стояла біля плити у старому домашньому халаті, волосся зібране у пучок. На обличчі – втома. Їй справді було байдуже – хоч сто мільйонів. Гроші не повернуть те, що було між ними ще два роки тому.
Андрій сів за стіл, відкрив пляшку мінеральної води. У очах дружини мелькнуло щось на кшталт докору.
— У тебе навіть погляд інший, — сказала вона.
— Який «інший»?
— Зверхній. Ніби я твоя служниця. Усе це – не про нас. Ти тепер інший, Андрію.
— Оленко, ти це серйозно? Та я працюю цілими днями! Все, що в нас є – моя праця. Квартира, нова машина, відпочинок. А ти що? Навіть не працюєш більше.
— Я не працюю, бо ти наполіг! – голос їй задрожав. – Сам казав: «Сиди вдома, відпочивай, тепер можу забезпечити». А тепер дивишся, ніби я нахлібниця.
Андрій відсунув тарілку.
— Та ти просто заздриш. Я росту, а ти стоїш на місці. Це не моя вина.
— Я стою, бо ти не даєш мені рухатися.
Він встав, роздратовано відкинув стілець:
— Якщо не подобається – живи, як хочеш. Тільки не скаржся потім.
Їхній шлюб починався гарно. Андрій тоді був менеджером у рекламному агентстві, а Олена – вчителькою англійської. Знімали квартиру, відкладали по трохи, разом обирали недорогі подарунки один одному. Їхнє щастя полягало в малому – вечірні прогулянки набережною, пікнік у лісі, домашні фільми.
Потім усе змінилося, коли Андрія запросили до нового агентства, запропонувавши посаду директора з розвитку. Зарплата – утричі більша. Він почав стрімко рости: відрядження, премії, нові зв’язки. Купили двокімнатну квартиру у новобудові, Олена пішла з роботи – за його наполяганням: «Навіщо тобі та школа? Я забезпечу».
Спочатку все було схоже на казку. Але потім Олена почала відчувати, що в їхньому домі оселився хтось третій – холод. Він приходив із Андрієм у вечірніх костюмах, у запазі дорогих сигар, у розмовах про ринки, тренди та KPI. Андрій змінювався, а Олена – залишалася такою ж. І це його дратувало.
— Усе думаю, — сказала Олена подрузі, Вірі, за кавою, — може, мені повернутися до школи?
— Повертайся. Ти ж любила це. Або знайди онлайн-курси. Ти розумна, Оленко. Просто криза у стосунках.
— Справа навіть не у роботі. Андрій ніби… чужий. Він не злий. Просто я для нього – як предмет інтер’єру. Сижу вдома, готую їжу, прибираю. Усе як треба. Тільки ніхто не цікавиться, як я живу.
Віра зітхнула:
— Слухай, це типова історія. Заробив – відчув владу. Гроші виявляють нутро. І не у всіх там гарно.
Одного разу Андрій прийшов додому вдень, серед робочого тижня. Він був у гарному настрої, із пакетом із бутика.
— Дивись, купив тобі сукню.
Олена розгорнула тканину – чорну, облягаючу, з розрізом. Дорогу. Стильну. Тільки не по ній.
— Це не моє. Я такого не ношу.
— Ти просто комплексуєш. Вийдемо кудись. До речі, у п’ятницю у нас корпоратив. Підемо разом. Покажу всім, яка в мене дружина.
— Як річ? – тихо запитала вона.
Він не почув. Або вдав, що не почув.
Корпоратив проходив у заміському будинку. Усі – у брендових костюмах і сукнях. Олена почувалася чужою. За столом вона слухала розмови про інвестиції, курси валют, дорогі авто і запивала нудоту ігристим.
Коли вона повернулася з веранди, Андрій сидів поруч із дівчиною у червоному. Молода, впевнена, гладке волосся, сніІ коли вона подивилася йому в очі, то зрозуміла – шукати свого колишнього Андрія було марно, бо його вже не існувало.