Оксана не знала, чому її почало тягнути до вокзалів. Може, тому що поїзди не запізнюються — відправляються вчасно, навіть якщо ти не готовий. А може, тому що на перонах легше дихати: метушня, рух, чужі обличчя. Ніхто не дивиться довго. Ніхто не ставить запитань. Усе мимоволі, ніби саме життя тут — лише на пересадці. І в цій швидкоплинності було щось заспокійливе. Тут ніхто не знав, ким вона була до цього ранку. Ніхто не питав, чому очі червоні, а руки тремтять.
Тричі на тиждень, після зміни в лікарні, вона заходила на Київський. Купляла чай у паперовому стаканчику, брала булку і сідала біля вікна у залі очікування. Іноді просто сиділа, відчуваючи тепло чашки як єдину певність цього дня. Іноді писала у зошит — не думки, а просто слова, аби переконатися: вона ще може складати їх у речення. Іноді дивилася на табло — не аби поїхати, а щоб пам’ятати: можна. Можна піти. Можна повернутися. Можна знову стати кимось іншим. Або хоча б собою, але не тією, що лишилася у минулому.
Рік тому в неї зник брат. Просто вийшов із квартири й не повернувся. Ні дзвінків. Ні записок. Ні записів з камер. Ніяких зачіпок — ніби розтанув. Поліція говорила: «Буває. Чоловіки часто йдуть самі». Папери оформили, кивнули, забули. Але вона знала — він не пішов. Він зник. Як вимкнене світло. Миттєво. Без попередження. Без пояснень. Наче хтось вирвав його з її життя, не лишивши навіть тіні.
Мати після цього занепала. Майже одразу. Дивилася у стіну, мовчала, не їла. Батько заглушився, говорив крізь зуби, наче в домі все стало чужим. Залишилася вона — з фото, із залишками запаху на його куртці, із питаннями, на які ніхто не збирався відповідати. Дім наповнився луною. Усе, що колись звучало живо, тепер дзвеніло порожнечею.
Перші місяці вона шукала: дзвонила до лікарень, моргів, волонтерів. Розклеювала оголошення на зупинках. Дивилася у вічі безпритульним, ніби сподіваючись, що один із них обернеться — і це буде він. Потім — перестала. Не тому, що змирилася. Прото втомилася сподіватися впусту. Надія, як багаття, теж згасає, якщо в нього не підкидати дров. І вона зрозуміла: єдиний спосіб жити — дихати далі. Без цілі. Без впевненості. Але дихати.
На вокзалі вона вперше помітила хлопчика — років семи, у завеликій толстовці. Він сидів біля стіни, гриз булку і втупився у підлогу. Його обличчя було блідим, з тонкими губами й сивими кругами під очима. Погляд — обережний, нВона обняла його міцно, відчуваючи, як їхні душі, колись такі самотні, тепер знайшли одну в одній свій дім.