Отак, пригадала, як люблю…
Ха, виходить, мої стосунки з чоловіком ожили… після ремонту. Я вже думала, ми розучилися відчувати. Таки шістнадцять років разом. Це, знаєте, як стара светрка: зручна, звична, тільки вже не гріє.
Ми з Олегом давно жили в однаковому ритмі: робота, вечеря, рідкісні розмови перед сном. Не сварилися, не з’ясовували – просто існували. Рівно, тихо, майже як родичі. Без спалахів, без божевільних пристрастей. Іноді здавалося, що ми – два дерева, що ростуть поруч: коріння переплелося, а крони давно тягнуться у різні боки.
Поки не почався ремонт.
Забігались ми не просто так. Наш Андрійко вперше поїхав у табір до моря. Аж на дві зміни! «Мамо, я вже великий!» – гордо заявив наш 12-річний син, закидаючи у валізку кросівки з підсвіткою. Ми з Олегом стояли на пероні й махали від’їжджаючому потягу, а коли повернулися у порожню квартиру, зрозуміли: тепер тут тільки ми, і ці стіни, що пам’ятають нас зовсім іншими.
Щоб не тягнути, переїхали у найману однушку, а в нашій квартирі оселилися чужі люди – галасливі, смерділи фарбою і потом. Серед них був Борис.
Високий, з грубими руками й холодними очима. Він нагадав мені молодого Олега – тембром голосу, звичкою примружити очі, коли думає. Але якщо мій чоловік розмовляв зі мною м’яко, навіть у гніві не підвищував голосу, то Борис орав на свою дружину по телефону так, що аж соромно було слухати.
Я вперше почула, як чоловік може так говорити з жінкою, яка народила йому двох дітей. Крізь зуби, з роздратуванням, ніби вона йому щось винна. А потім виявилося, що в нього ще й коханка.
Одного разу я зайшла за забутими кресленнями й застала його у вітальні з молодою дівчиною. Вона пищала від сміху, коли він розповідав похабний жарт. А потім він схопив її за талію й притиснув до ще не пофарбованої стіни.
І тоді я раптом злякалася.
Не за неї – за себе.
Раптом у Олега десь є така сама дурнуля, що тішиться його увагою, як подачкою? Раптом він те живе на два життя, а я – остання, хто про це дізнається?
Того вечора я уважно розглядала чоловіка за вечерею. Шукала в його очах те саме – байдужість, втому, бажання втекти. А він раптом запитав:
«Ти як, не надто втомлюєшся від цього бардаку?»
Тим часом робітники зодрали старі шпалери в нашій хрущовці, і під шарами паперу виступили сліди наших перших років. Ось розмита рожева пляма. Це ми з Олегом, п’яні від шампанського, святкували новосілля. Він тоді підняв мене на руки, я скрикнула, пляшка вислизнула – і половина напою опинилася на стіні.
А ось вибоїни від цвяхів – сліди тієї самої полиці, що Олег майстрував усі вихідні, поки я гостювала у батьків. «Не заходь!» – кричав він із-за дверей, а я сміялася й тупотіла від нетерпіння. Полиця вийшла кривою, але простояла десять років.
…Через три дні ми поїхали вибирати шпалери.
Олег, який завжди делегував мені всі рішення, раптом ожив. Прискіпливо порівнював відтінки, питав: «Які тобі більше подобаються?» Він не поспішав, не економив – він вибирав. Для нас. Для нашого дому. Проводив пальцями по зразках, питав:
«Як думаєш, цей перламутровий відтінок буде грати при світлі лампи?»
Коли дійшли до рулонів для спальні, він раптом потягнувся до блакитних шпалер із ледь помітним срібним візерунком.
«Як у тій готелі в Ялті», – пробурмотів він.
Я ахнула: ще до весілля, у нашій першій спільній подорожі, ми всю ніч просиділи на балконі, слухаючи море. Стіни там були точно такого ж кольору.
Потім був меблевий салон, де він наполіг на кріслі з високою спинкою – «щоб ти могла читати при гарному світлі».
«Звідки ти знаєш, що мені це потрібно?» – запитала я.
«Я ж живу з тобою шістнадцять років», – він посміхнувся. «Повинен був щось запам’ятати».
У його голосі не було роздратування – тільки тепла, тиха ніжність. Та сама, з наших перших років. І тоді я зрозуміла: він все ще любить мене. Просто це почуття заплуталося десь серед побуту, звички, днів, схожих один на одного.
Але воно нікуди не поділося.
«Давай у спальні самі поклеїмо», – несподівано запропонував Олег, коли ремонт уже добігав кінця.
Я завмерла.
«Ти ж ненавидиш клеїти шпалери…»
«Ненавидів», – він усміхнувся. «Але для нашої першої квартири терпів, пам’ятаєш?»
Так, під шаром побуту, під вагою років, під звичкою – все ще живе той самий хлопець, що носив мені каву в термосі через півміста. Просто ми забули, де сховали один одного.
…І ось ми стоїмо посеред спальні, і Олег знову, як багато років тому, плутає верх і низ шпалер:
«Трясця, – бурмоче він, – ну чому вони завжди виглядають однаково з обох сторін?»
Я сміюся й подаю йому новийМи з Олегом зупинились, дивлячись на стіну, яка тепер сяяла новим життям, і кожна складка, кожен шов нагадували нам, що навіть коли втрачаєшся в роках – кохання залишається, просто іноді вимагає ремонту.