Згадала, що люблю
Та й справді, мої стосунки з чоловіком наче ожили… після ремонту. Я вже думала, що ми розучилися відчувати. Адже шістнадцять років разом. Це, знаєте, як стара светрка: зручно, звично, тільки вже не гріє.
Ми з Олегом давно жили в однаковому ритмі: робота, вечеря, рідкі розмови перед сном. Ми не сварилися, не з’ясовували стосунків – просто існували. Рівно, тихо, майже як родичі. Без спалахів, без божевільних пристрастей. Іноді мені здавалося, що ми – два дерева, які ростуть поруч: коріння переплелося, а крони давно простяглися в різні боки.
Поки не почався ремонт.
Занурналися ми в це не просто так. Андрійко вперше поїхав у табір до моря. Аж на дві зміни! «Мамо, я вже дорослий!» – гордо заявив наш 12-річний син, закидаючи у валізу кросівки з підсвіткою. Ми з Олегом стояли на пероні й махали від’їжджаючому потягу, а коли повернулися у порожню хату, зрозуміли: тепер тут лише ми, і ці стіни, які пам’ятають нас зовсім іншими.
Щоб пришвидшити процес, ми перебралися в орендовану однушку, а в нашій квартирі осіли чужі люди – галасливі, від яких пахло фарбою і потом. Серед них був Тарас.
Високий, з грубими руками й холодним поглядом. Він нагадав мені молодого Олега – тембром голосу, звичкою примружити очі, коли замислювався. Але якщо мій чоловік говорив зі мною м’яко, навіть у гніві не підвищував голосу, то Тарас репетував на свою дружину по телефону так, що аж соромно було слухати.
Я вперше почула, як чоловік може так говорити з жінкою, яка народила йому двох дітей. Крізь зуби, з роздратуванням, ніби вона йому щось винна. А потім виявилося, що в нього ще й коханка.
Одного разу я зайшла за забутими кресленнями і застала його у вітальні з молоденькою дівчиною. Вона пищала від сміху, коли він розповідав брутальний жарт. А потім схопив її за талію і притис до ще не пофарбованої стіни.
І тоді я раптом злякалася.
Не за неї – за себе.
Раптом у Олега десь теж є така сама дурнушка, яка тішиться його увагою, як подачкою? Раптом і він давно живе на дві життя, а я – остання, хто дізнається?
Того вечора я уважно розглядала чоловіка за вечерею. Шукала в його очах те саме – байдужість, втому, бажання втекти. А він раптом спитав:
– Як ти, не надто втомилася від усього цього безладу?
Тим часом робітники зняли старі шпалери у нашій хрущовці, і під шаром паперу виступили сліди наших перших років. Ось рожевувата пляма. Це ми з Олегом, п’яні від шампанського, святкували новосілля. Він тоді підняв мене на руки, я скрикнула, пляшка вислизнула – і половина випитого опинилася на стіні.
А ось вибоїни від цвяхів – сліди тієї самої полиці, яку Олег майстрував усі вихідні, поки я гостювала у батьків. «Не заходь!» – кричав він із-за дверей, а я сміялася і тупотіла ногами від нетерпіння. Полиця вийшла крива, але простояла десять років.
… Через три дні ми поїхали вибирати нові шпалери.
Олег, який завжди перекладав на мене всі рішення, раптом оживився. Прискіпливо порівнював відтінки, питав: «Які тобі більше подобаються?» Він не поспішав, не заощаджував – він вибирав. Для нас. Для нашого дому. Шукав текстуру, проводив пальцями по зразках, запитував:
– Як гадаєш, цей перламутровий відтінок гратиме при світлі ламп?
Коли ми підійшли до рулонів для спальні, він раптом простягнув руку до ніжно-блакитних шпалер із ледве помітним сріблястим візерунком.
– Як у тому готелі в Ялті, – пробурмотів він.
Я аж схопилася: ще до весілля, у нашу першу спільну подорож, ми цілу ніч просиділи на балконі, слухаючи море. Стіни там були такого самого кольору.
Потім був меблевий салон, де він наполіг на кріслі з високою вигнутою спинкою – «щоб ти могла читати за гарного світла».
– Звідки ти знаєш, що мені це потрібно? – запитала я.
– Я ж живу з тобою шістнадцять років, – усміхнувся він. – Повинен був щось запам’ятати.
У його голосі не було роздратування, лише тепла, тиха ніжність. Та сама, з наших перших років. І тоді я зрозуміла: він все ще любить мене. Просто це почуття десь загубилося серед побуту, серед звички, серед днів, схожих один на одного.
Але воно нікуди не поділося.
– Давай у спальні самі поклеїмо, – несподівано запропонував Олег, коли ремонт уже добігав кінця.
Я завмерла.
– Ти ж ненавидиш клеїти шпалери…
– Ненавидів, – він посміхнувся. – Але для нашої першої квартири терпів, пам’ятаєш?
Так, під шаром побуту, під вагою років, під звичкою – все ще живе той самий хлопець, який через півміста носив мені каву в термосі. Просто ми забули, де сховали один одного.
… І ось ми стоїмо посеред спальні, і Олег знову, як багато років тому, плутає верх і низ шпалер:
– ТрясМи сміємося, і в цю мить розумію, що кохання, як і старі шпалери, інколи треба знову приклеїти до життя, щоб воно заграло новими фарбами.