«Алло, Марічко, не можу говорити довго, тут Василя б’ють!» — ці слова вдарили Марію, як грім серед ясного неба. Вона завмерла, стиснувши телефон у руці. Серце закалатало наче божевільне, а кров у жилах перетворилася на вогонь. Не встигла запитати — зв’язок обірвався. Чоловік пішов із другом вечеряти до корчми, після роботи. Звичайна п’ятниця, звичайні плани. А тепер — все змінилося.
Марія кинулася до дверей, схопила ключі й вибігла на вулицю. На ходу дзвонила чоловікові, але він не відповідав. Тривога зростала з кожною хвилиною. Нарешті вдалося додзвонитися до його друга, який був свідком події.
«Як ти смів його кинути?!» — кричала вона в трубку, ледь стримуючи сльози. «Чому не допоміг?! Чому дзвонив мені, а не на 102?!»
Друг почав плутано пояснювати, що злякався й вирішив попередити Марію. Його голос тремтів, але це лише розпалювало її лють.
«Ти встиг у безпечне місце відійти, так? А мій чоловік там лишився один! Ти взагалі розумієш, що наробив?!» — не давала йому слова сказати.
Вона метушилася на місце події, сподіваючись встигнути. Але коли добігла — нікого вже не було. Поліція забрала Василя, невідомо куди. Марія стояла посеред вулиці, відчуваючи себе безсилою.
Наступного ранку вона пішла у відділок, де їй пояснили, що чоловіка затримали за «хуліганство». Якийсь перехожий викликав патрульних, сказав, що чоловіки б’ються. Але ніхто не побачив, що на Василя напали двірові хулігани. Виглядало так, ніби він сам зав’язав бійку.
Марія шаленіла. Вона намагалася пояснити полісменам, що її чоловік — жертва, але тільки здіймали плечима. Друг Василя, якого вона так шукала вночі, вже давно спав у себе вдома, забувши про все.
Весь день пішов на збір доказів. На щастя, знайшовся свідок, який підтвердив, що бачив напад. Це врятувало Василя.
Вони зустрілися біля відділку ввечері. Він виглядав зламаним. Вона обійняла його міцно, намагаючись передати всю свою любов. Але гнів не відпускав. Вона не могла пробачити другові його боягузтва. Василеві пощастило — обійшлося.
Він подзвонив другові:
«Як ти міг дивитися, коли мене били?»
«Не знаю, Вась…» — той завагався. — «Страх скрутив мене. Я хотів допомогти, але не зміг. Ти ж знаєш, що я завжди був боягузом. Побачивши їх — подумав тільки про себе. Це гидко, але це правда».
«Зрозуміло», — Василь перервав його.
Пізніше друг намагався пояснити, що боягузтво — не вибір, а його натура. Він не пишався цим, але й змінити себе не міг. Все життя тікав від проблем, ховався від конфліктів. Ця ніч лише підтвердила його слабкість. Він запевняв, що дружба не має від цього страждати. Треба просто сходити до шинку, випити, замиритися.
Але марно. Василь більше не вважав його другом.