Оксана ходила туди-сюди по хаті, не знаходя собі місця. Вже кілька днів поспіль Тарас приходив додому пізно. А вчора взагалі під ранок з’явився. Добрала йому, що міг би попередити, подзвонити, щоб не хвилювалася. Посварилися. І от знову чекає, міряє кроками кімнату, постійно поглядає на годинник.
“Любов у нього. Але міг би й подзвонити. Рано чи пізно одружиться. Треба звикати. Та й хто знає, яка дружина йому дістанеться — ще більше клопоту. Ой, ліпше про це не думати. Він, звісно, дорослий, але материнське серце все одно болить”. Оксана ніяк не могла зупинити цей потік думок.
Раніше сміялася з тих матерів, що надто опікають своїх дорослих синів, а тепер сама стала не кращою за них. Всіх дівчат, з якими зустрічався син, якщо він їх знайомив, вона вважала йому невідповідними. І, як кожна мати, думала, що син має порадитися з нею у такій важливій справі, як вибір нареченої. Адже вона краще знає, що йому потрібно. Думки лізли й лізли в голову, і кінця їм не було. Швидше б уже син повернувся.
У дверях клацнув замок, і Оксана здригнулася, хоча чекала й прислухалася. “Нарешті!” Кинулася в передпокій, але на півдорозі зупинилася, пішла до кухні й сіла за стіл, склавши руки перед собою.
— Мам, чому не спиш? — Тарас став у дверях.
— Ти ж знаєш, що я хвилююся. Міг би хоча б подзвонити, — із докором сказала вона.
— Мам, я дорослий і не збираюся звітувати за кожен свій крок перед тобою.
— А де ти був? — Оксана дивилася викликаюче.
— У Катерини. — Голос Тараса став ніжнішим і тихішим.
— У тебе чергова дівчина, і, гадаю, не остання. А мати в тебе одна. — Оксана не змогла приховати ревнощів.
— Чому чергова? Вона — єдина, як і ти, мамо. — Тарас підійшов, нахилився і поцілував Оксану в щоку. — І не треба казати про неї погано. Посваримося, сама ж потім шкодуватимеш. Та й як би я вибрав собі дружину, якби не знайомився з дівчатами? Сама ж казала, що не можна одружуватися на першій стрічній. Казала?
— Казала, — підтвердила Оксана. — То я так розумію, ти вже вибрав наречену?
Тарас присів біля Оксани, зазирнув їй у вічі. Серце матері наповнилося ніжністю. Як же він схожий на батька! Той самий погляд, та сама усмішка.
— Вибрав, мамо. — Тарас провинувато схилив голову на її коліна.
— То позначив би мене з нею, — уже миролюбно сказала Оксана.
— Обов’язково, тільки… — Тарас підвів голову.
— Що? В неї щось не так? — Оксана хотіла спитати, чи не збирається він привести в дім якусь бродяжку, як у дитинстві підбирав на вулиці й тащив додому кошенят і цуценят.
Жалість до тварин — гарна риса. Але всіх не пригрієш і не нагодуєш. Тоді вона удавала, що в неї алергія, починала чхати. Тарас забирав знайдених і кудись їх прилаштовував, на вулиці не кидав. Тепер таке не прокотить.
Слова вже готові були зірватися з язика, але вона побачила попереджувальний погляд сина й замовкла.
— У неї все гаразд, мамо. Вона гарна й добре готує. Мені, у всякому разі, подобається. Але вона не сама.
— Ти закохався в заміжню жінку?
Мабуть, на її обличчі відобразився страх, бо Тарас одразу сказав:
— Ні, звісно. Але в неї є син. Йому п’ять років.
— П’ять?! — скрикнула Оксана. — То скільки ж їй років?
— Мам, не кричи. Так, вона старша за мене.
— Зрозуміло. — Оксана ледь не задихнулася від гніву.
Її синок, сонечко, якого вона безмежно кохала, заради якого могла гори зрушити й життя віддати, закохався у жінку старшу за себе, та ще з дитиною!
— Що тобі зрозуміло, мамо? Я люблю її. Людина має право на помилку. Ти сама так казала.
— Так. Тільки така помилка — на все життя, її не виправиш. А вільні молоді дівчата тебе вже не приваблюють? — злобно вигукнула Оксана.
— Ось тому я не казав, не приводив її знайомитися з тобою. — Тарас підвівся на ноги. — Знав, що ти мене не зрозумієш. Пам’ятаєш, ти розповідала про дівчину у вас на роботі, яку спокусив і кинув хлопець? Як ти її шкодувала. Казала, що в неї все попереду, що їй обов’язково трапиться хороша людина, яка стане батьком її доньці. Чому цим хорошим має бути хтось інший, але не твій син?
— Сину, кохання приходить і йде. Я теж батька твого шалено кохала, а він нас із тобою покинув і пішов до іншої.
— Ось саме, мамо. Не факт, що з вільною та молодою у нас складеться на все життя. Катрусю я люблю. І її сина. Він чудовий хлопчик. Ти б його побачила. Навіть якщо ти будеш проти, я не покину її. Зрозуміла? Давай на цьому зупинимося.
— Тарасе, я ростила тебе й мріяла, що будеш щасливим…
— Усе, досить. Це моє життя, мамо. ЯкщоОксана глибоко зітхнула, обняла сина і прошепотіла: “Приведи їх обох до нас у неділю на обід”, і раптом усвідомила, що тепер у її серці знайшлося місце не лише для сина, а й для Катерини з маленьким Сергійком.