**ЩОДЕННИК**
Дівчата, ну хто з вас Тетяна? — незнайомка з хитрим поглядом окидала нас із подругою.
— Я Тетяна. А що? — здивовано відповіла я.
— Тримай листа, Тетяно. Від Олега, — дівчина дістала з кишені халата зім’ятий конверт і простягнула мені.
— Від Олега? А де він сам?
— Його перевели у інтернат для дорослих. Чекав тебе, Тетяно, як манни небесної. Очі видивлявся. А цей лист дав мені, щоб помилки провірити. Не хотів Олег соромитися перед тобою. Ну, мені час. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю, — вона глянула на мене докором, зітхнула і пішла.
…То було літо, нам із подругою було шістнадцять, канікули, і ми випадково зайшли на територію незнайомого закладу. Сіли на лавку, сміємось, балакаємо. Навіть не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
— Привіт, дівчата! Нудно? Давайте знайомитись? — один простягнув руку. — Олег.
— Я Тетяна, а це моя подруга Оксана. А мовчазного друга як звати?
— Богдан, — тихо промовив другий.
Хлопці здалися нам старомодними й занадто правильними. Олег сказав суворо:
— Дівчата, навіщо ви вдягаєте такі короткі спідниці? А в Оксани дуже відкритий виріз.
— Гм… Хлопці, не дивіться, куди не треба. А то очі, ненароком, «розбіжаться», — сміялися ми.
— Не виходить не дивитися. Ми ж хлопці. Ви ще й, мабуть, палите? — допитував Олег.
— Авжеж. Але не в затяг, — жартували ми.
Тоді лише ми з Оксаною помітили, що в хлопців щось не так із ногами. Олег ледь пересувався, Богдан помітно кульгав.
— Ви тут лікуєтеся? — спитала я.
— Так. Я в аварію потрапив. Богдан невдало впав зі скелі, — механічно відповів Олег.
Тоді ми ще не знали, що Олег і Богдан — інваліди з дитинства. Вони жили в інтернаті, відрізані від світу. Ми з Оксаною стали для них віконцем у свободу.
Хлопці виявилися мудрими не по роках, багато читали. Ми почали приходити щотижня. Олег дарував мені квіти з клумби, Богдан ніс Оксані витончені вирізанки з паперу. Потім усі четверо сиділи на лавці: Олег поруч із мною, Богдан — до Оксани спиною, весь увага лише для неї. Вона червоніла, але було видно — їй приємно.
Літо минуло. Настала осінь, почався навчальний рік, і ми з Оксаною забули про хлопців.
…Закінчилися іспити, останній дзвоник, випускний. Якось ми знову опинилися біля інтернату. Сіли на лавку, чекали. Але Олег і Богдан не з’явилися.
Тоді до нас підійшла та сама дівчина із листом. Я розкрила конверт:
*«Кохана Тетяно! Ти мій ніжний цвіт! Зірко моя далека! Я закохався в тебе з першого погляду. Наші зустрічі були для мене життям. Півроку дивлюсь у вікно, чекаючи тебе. Ти забула мене. Як боляче! Шляхи наші розійшлися, але я вдячний тобі за те, що пізнав справжнє кохання. Пам’ятаю твій теплий голос, усмішку, руки. Як мені важко без тебе! Бачити б тебе ще раз… Душа розривається!*
*Мені й Богдану вже вісімнадцять. Нас переведуть у інший інтернат. Напевно, більше не побачимось. Сподіваюсь, переболітиму тебе й одужаю.
Прощай, рідна!»*
Підпис: *«Твій назавжди Олег»*. У конверті лежав засушений цвіт.
Мені стало страшно соромно. Нічого вже не виправиш. «Ми відповідаємо за тих, кого приручили». Я й не підозрювала, які почуття палали в Олега. Але не могла відповісти йому взаємністю. Лише дружба, цікавість до розмов з розумним хлопцем — не більше. Я трохи кокетувала, жартувала, але не думала, що мій легкий флірт розпалить у ньому полум’я.
…Пройшло багато років. Лист пожовк, цвіт розсипався. Але я пам’ятаю ті зустрічі, безтурботні розмови, Олегові жарти.
…А ось історія Оксани: вона справді полюбила Богдана, якого батьки відмовилися через його інвалідність. Закінчила педінститут, працює у інтернаті. Богдан — її чоловік. У них двоє синів.
Олег же, як розповідав Богдан, жив самотньо. Коли йому було за сорок, мати приїхала, побачила сина, заплакала й забрала у село. Потім слід загубився…