Оксана Степанівна сиділа у віяловому кріслі, тримаючи в руках в’язання. Поруч, на старенькому дивані, мирно спав онук. Вона дивилася на нього з ніжністю та тихим задоволенням. «Ось, росте здоровенький, а все завдяки моїм старанням», — подумала вона.
Оксана Степанівна завжди пишалася своїм вмінням економити. У молодості, коли вони з чоловіком лише починали жити разом, доводилося рахувати кожну копійку. Але саме тоді вона навчилася знаходити радість у простих речах і цінувати те, що є. Вона знала, як приготувати смачну страву з мінімуму продуктів, як полагодити старий одяг, щоб він служив ще довгі роки, і як виростити дітей здоровими та щасливими, не витрачаючи зайвого.
Тепер, коли дочка Соломія вийшла заміж за Богдана, Оксана Степанівна помітила, що Богдан зовсім забув про цінність економії. Богдан заробляє непогано, але, на думку Оксани Степанівни, гроші марно витрачаються. Нові іграшки, дорогі підгузки, модний одяг — усе це здається їй зайвим. «Раніше й у полі народжували!» — часто повторює вона, згадуючи часи, коли доводилося обходитися мінімумом.
Вона глянула на онука, який був одягнений у добру кофтинку, передану сусідкою. «Нащо витрачати гроші на нові речі, якщо старі анітрохи не гірші?» — думала Оксана Степанівна. Вона бачила, як Соломія намагається наслідувати її приклад, але Богдана це, схоже, дратує. Він постійно купує щось нове, не розуміючи, що головне — це не кількість речей, а вміння ними розпоряджатися.
Оксана Степанівна зітхнула і продовжила в’язати. «Молодь зараз інша, — думала вона. — Їм усе подавай краще, модне, дороге. А ж раніше люди вміли задовольнятися малим і при цьому були щасливі». Вона згадала, як сама виховувала Соломію, вчила її цінувати працю й економити.
Богдан сидів у своєму кабінеті, втупившись у вікно, за яким повільно темніло небо. Робота була звичною рутиною, але сьогодні думки ніяк не хотіли зосереджуватися на звітах та графіках. Його розум знову і знову повертався до однієї й тієї ж ситуації вдома. Дружина Соломія та її мати, теща Оксана Степанівна, давно перетворили життя Богдана на справжній кошмар економістів.
Колись вони жили скромно, майже бідно. Економія стала їхнім другим ім’ям. Тоді це було виправдано: зарплати ледве вистачало на їжу та комунальні послуги. Але все змінилося, коли Богдан влаштувався на нову роботу. Тепер він отримував гідну зарплату, що дозволяло жити без огляду на кожну копійку. Проте Соломія й Оксана Степанівна продовжували поводитися так, ніби грошей зовсім немає.
Богданові здавалося, що кожного разу, коли він намагався зробити щось гарне для родини, він стикався із хвилею спротиву. Якщо він купував дружині сукню, вона відразу починала шукати аналог дешевше. Якщо брав новий телефон, Соломія миттєво знаходила причину, чому старий ще придатен. Усе це супроводжувалося безкінечними повчаннями від Оксани Степанівни про те, як раніше люди обходилися без усього цього.
Але справжнім випробуванням стало народження дитини. Здавалося б, тепер у них є привід радіти та дбати про малюка належним чином. Але ні. Соломія категорично відмовилася купувати якісні підгузники, віддаючи перевагу старим пелюшкам, які, за її словами, пройшли перевірку часом. Вона економила буквально на всьому, починаючи від харчування й закінчуючи одягом для малюка.
Богдан намагався пояснити, що зараз у них достатньо коштів, щоб забезпечити дитині комфорт і безпеку. Але його аргументи розбивалися об стіну незрозуміння. Соломія продовжувала наполягати на своїй правоті, а теща лише підтримувала її, додаючи масла у вогонь своїми розповідями про «старі добрі часи».
Одного вечора, після чергової суперечки, Богдан вирішив діяти. Він зібрав усю родину за столом і спробував спокійно обговорити ситуацію. Він пояснив, що гроші — це засіб для покращення якості життя, а не мета сама по собі. Він говорив про важливість турботи про дитину, про те, що економія має бути розумною, а не фанатичною.
Проте його слова знову впоролися у глуху стіну. Соломія й Оксана Степанівна залишилися непохитними. Вони продовжували стверджувати, що «раніше жили й нічого», що «усе це зайве». Богдан відчув, як у ньому всередині зростає роздратування. Він розумів, що продовжувати суперечки безглуздо. Але що тоді робити?
Перевиховувати дружину — завдання неможливе. «Ну не розлучатися ж», — подумав Богдан.
Поки він сидів у своєму кабінеті, дивлячись у темне небо за вікном, і роздумував, який шлях обрати.
— Не дочекаються, — промовив вголос Богдан. — Я їм сина не віддам. Я не здамся! Все буде так, як я хочу!