Липнева історія
Почалося все з того, що дитячі черевики, які моя знайома Оля сушила на підвіконні через відсутність балкона, впали вниз.
— Я ж казала, що колись так і станеться, — буркнула мати Олі, яка часто приходила посидіти з онукою. — Як тепер їх дістати? Сто разів повторювала — не треба по калюжах стрибати! Нема де сушити, нема заміни!
— Мамо, та це ж липневий дощ! Хіба ж не радість пройтись по воді?
— А цього року липень особливо мокрий.
Оля визирнула у вікно — на вулиці сіяло сонце, і справді, черевики лежали на балконі внизу. То був новий будинок, жили вони там недовго, і ні Оля, ні її мати ніколи не бачили сусіда знизу. Казали, що там мешкає якийсь старий бурсак.
Мати з донькою часто нарікали на будову: «Навіщо тому сусідові балкон, коли він там ніколи не з’являється? Краще б його на нашому поверсі зробили, а то нам сушити ніде!»
— Іди зараз, подзвони йому. У чому Марічка завтра до садочка піде?
Марічка — кучерява трирічна дівчинка, яку не дуже турбувала відсутність черевиків, — намагалася викинути у вікно свого плюшевого ведмедика. Та бабуся вчасно захлопнула вікно і погрозила їй пальцем.
Тим часом Оля вже спустилася до сусіда.
— Його немає вдома. Як завжди.
Мати Олі відповіла:
— Петрівна з першого під’їзду казала, що він водій тролейбуса. Спробуй тепер здогадатися, коли він вдома, який у нього графік?
— Пізніше ще сходжу, — пробурчала Оля.
Ввечері вона спускалася знову й знову, але сусіда так і не було. Марічці доброзичлива подруга Олі принесла старі кросівки, з яких вже виріс її син. На пару днів у садочок вистачить.
Марічка була незадоволена новим взуттям, але робити було нічого. І наступного дня, і ще через день Оля з матір’ю спускалися вниз, але так і не застали сусіда.
— Може, він тут взагалі не живе?
— А я бачила в нього вчора вночі, о другій, світ горів, — повідомила Петрівна, яка зайшла посиджети й поговорити. — За своїм котом ганялася, розбійником, ніяк додому не йшов.
— О другій? Ми вже спали, — розгублено відповіла Оля.
— А чого ви його вартуєте? Напишіть записку, підсуньте під двері. Отак і отак, мовляв, у вас на балконі наші черевики, принесіть, будь ласка, бо вас удома не застанемо.
— Як же нам самі це в голову не прийшло? Чудова думка! Недарма вас старшою по під’їзду обрали!
Так і зробили. Написали записку, Марічка теж долучилася, намалювавши знизу мордочку ведмедика: «Мій ведмедик!». Мати з донькою урочисто спустилися вниз і підсунули під двері згорнутий листок.
У двері постукали того ж вечора.
— Сусід! — скрикнули одночасно Оля й Марія (бабуся вже поїхала додому, Петрівна теж попрощалася) і кинулися відчиняти.
На порозі стояв дуже високий, зовсім не старий, блакитноокий чоловік. На ньому була форма водія тролейбуса. Він привітався й з усмішкою простягнув черевики та іграшку: «Знайшов у себе на балконі. Ваші?» — звернувся він до Марічки. Вона кивнула й забалакала: «А малюнок ведмедика ти бачив? Хочеш, покажу свого?» Сусід здивувався такому напору, мовчки кивнув.
Поки Оля дякувала, що приніс черевики, Марія вже тягнула його за руку до своєї кімнати, а Оля лише чула уривки її белькоту: «А у мене тата немає, а мама варить смачне какао!»
— Смачне какао говориш? Я теж люблю какао, — намагався підтримати розмову сусід. Оля оживилася:
— Хочете, я приготую какао? У мене є фірмовий рецепт. Любите з корицею?
— Мені ніяково, але від кава не відмовлюся. Бабуся в дитинстві варила, з тих пір і люблю, саме з корицею.
Слово за слово, одна чашка кава за іншою, вони просиділи на кухні аж до півночі. Марічка вже поснула, простСусіда звуть Олексій, а через рік какао по суботах пили вже втрьох — із маленьким Святославом на руках у тата.