Червнева історія
Все почалося з того, що дитячі черевики, які моя знайома Оля сушила на підвіконні через відсутність балкона, впали вниз.
— Я ж казала, що так колись закінчиться, — буркнула мама Олі, яка часто приходила посидіти з онукою. — Як тепер їх дістати? Скільки разів повторювала — не треба стрикати по калюжах! Нема де сушити, нема заміни!
— Мамо, та це ж червневий дощ! Хіба ж не прекрасно прогулятися по воді?
— Цього року червень видався надто мокрим.
Оля перехилилася через вікно — на вулиці світило сонце, і справді, черевики лежали на балконі знизу.
Це був новий будинок, і вони жили там недовго, тому ні Оля, ні її мама ніколи не бачили сусіда знизу. Ходили чутки, що там мешкає якийсь старий бурлака.
Мати з дочкою часто скаржилися на забудовників: «Навіщо тому сусідові балкон, якщо він там ніколи не з’являється? Краще б зробили його для нашого поверху, а то нам сушити ніде!»
— Іди зараз, подзвони йому. Як Марічка завтра піде до садочка?
Марічка — кучерява трирічна дівчинка, яку мало турбувала відсутність взуття, — намагалася викинути у вікно свого плюшевого ведмедика. Але бабуся встигла захлопнути віконце і погрозила їй пальцем.
Тим часом Оля вже спустилася до сусіда.
— Його нема вдома. Як завжди.
Мама Олі відповіла:
— Прокопівна з першого під’їзду розповідала, що він працює водієм трамвая. Спробуй тепер зрозуміти, коли він з’являється вдома!
— Пізніше ще раз зайду, — пробурчала Оля.
Увечері вона спускалася знову і знову, але сусіда так і не було. Марічці Олина подруга, жаліслива душа, привезла старі кеди, з яких виріс її син, — на пару днів у садочок вистачить.
Марічка була незадоволена новим взуттям. Але що поробиш — і наступного дня, і через день Оля з мамою спускалися вниз, але сусіда так і не зустріли.
— Може, він тут взагалі не живе?
— А я бачила в нього вчора вночі, о другій, світ горів, — повідомила Прокопівна, яка зайшла по сіль і побалакати. — Я свого кота, розбійника, ловила — ніяк не хотів повертатися додому.
— О другій? Ми вже спали, — здивовано відповіла Оля.
— А чого ви його чекаєте? Напишіть записку, підсуньте під двері: так, мовляв, і так, на вашому балконі наші черевики, будь ласка, принесіть, бо не встигаємо вас вдома застати.
— Як же нам самім це не прийшло в голову? Чудова ідея! Не дарма вас обрали старою по під’їзду!
Так і зробили — написали записку, Марічка теж долучилася, намалювавши внизу мордочку ведмедика: «Портрет мого ведмедика!». Мама з донькою урочисто спустилися вниз і підсунули під двері згорнутий аркуш.
У двері подзвонили того ж вечора.
— Сусід!!! — нараз скрикнули Оля й Марічка (бабуся вже встигла поїхати додому, Прокопівна теж попрощалася) і побігли відчиняти.
На порозі стояв дуже високий, зовсім не старий, блакитноокий чоловік. На ньому була форма водія трамвая, він привітався й із посмішкою простягнув черевики й іграшку: «Знайшов у себе на балконі, ваше?» — звернувся він до Марічки. Вона кивнула й забалакала: «А портрет ведмедика ти бачив? Хочеш, покажу мого ведмедика?» Сусід здивувався від такого напору, але мовчки кивнув.
Поки Оля дякувала йому за черевики, Марічка вже тягнула його за руку у свою кімнату, а Оля лише чула уривки її белькотіння: «А у мене немає тата, а мама варить смачне какао!»
— Смачне какао, кажеш? Я теж люблю какао, — намагався підтримати розмову сусід. Оля оживилася:
— Хочете, я приготую какао? У мене є фірмовий рецепт. Любите з корицею?
— Мені якось незручно, але від какао не відмовлюся — бабуся в дитинстві варила, з тих пір люблю, саме з корицею.
Так слово за слово, одна чашка какао за другою, вони просиділи на кухні з сусідом аж до півночі. Вже й Марічка лягла спати, щиро промовивши на прощання: «Приходь ще, ти нам сподобався», а вони говорили й говорили — Оля й Михайло: про бабусь, про какао з печивом, про те, хто що любить, про червневий дощ, про те, що стати водієм трамвая — це була його дитяча мрія.
Потім пішов літній дощ, гучний і несподіваний, принісши з собою прохолоду й аромат квітучих під вікном дерев. Михайло схопився: «Ну, я пішов!»
Оля, наче Марічка, сказала: «Приходьте ще!» — ледь не додавши, як і донька, що він їй сподобався.
Михайло приходив знову й знову. Аж поки не залишився назавжди.
«Вона йому завжди готує какао на роботу, а цьому ж я її навчила! І обоє вони люблять гуляти під дощем!» — з гордістю розповіла Марічина бабуся Прокопівні через рік, гуляючи з коляскою, де лежав братик Марічки.
Прокопівна задумливо зітхнула: «Люблю какао…»
Так звичайний червневий дощ став початком чогось більшого. Іноді найА через кілька років, коли дощовий червень знов нагадував про себе, вся сім’я – Оля, Михайло, Марічка, її братик і навіть той плюшевий ведмедик – разом стрибали по калюжах, сміючись і тримаючись за руки.