Перший день зими розпочався з невдачі. Марійці треба було на роботу, а за вікном — негода. Сніг з дощем, холод пронизував до кісток, на вулиці — ні пішки, ні транспортом. Довелося вдягати теплий пуховик і міцні черевики.
Робочий день був першим після довгої перерви. Влітку вона так захопилась коханням з Ігорем, що бездумно звільнилася з роботи — він обіцяв, що тепер про все подбає сам. Замовили путівки в Карпати, а начальник не відпускав. Вона написала заяву…
Тоді їй здавалося, що життя — справжня казка. Марійка була впевнена: серед гір, під зоряним небом, вона почує завітне “будь моєю”. Навіщо тоді працювати? Ігор обіцяв забезпечити їх обох, і її заробітки здавалися дрібницею.
Мріяла про весілля, дітей, про спільне життя в його новому будинку. Але тепер вона била себе за наївність.
Жодної пропозиції він не зробив. Водив по ресторанах, дарував ночі, наповнені пристрастю, а потім просто повернув її додому.
Не покинув одразу, ще півроку годував її надіями, що все ще можна виправити. А коли вона наважилася запитати про плани, відповів:
“Спробую повернути колишню дружину. Батько занедужав, говорив, що бізнес перейде синові, а дружина керуватиме до його повноліття. Але якщо я відновлю сім’ю, все стане моїм. Вибач…”
Потім — ще більше слів про кохання, розпач і безвихідь. Вона накинула шубу, його останній подарунок, і коротко сказала:
“Бувай.”
І зникла. Шкодувала не про нього — про витрачений час.
Довелося пережити цю драму і благати начальника взяти її назад. В офісі, під кабінетом, вона чула, як шеф лає когось за помилки. Зрештою, він погодився, але не на колишнє місце — тільки секретаркою. З умовою: “Жодних прогулів.”
Перший робочий день. Довгий жакет, біла блузка, стриманий макіяж. Черевики взяла в сумці, щоб перевзутися на місці. Вона спішила на зупинку, коли прийшов SMS:
“Прийдіть раніше. Термінова нарада.”
Час піджимав. Викликала таксі. Раптом — удар у спину. Хлопчик на скейті врізався в неї! Вони обидва впали. Пуховик у бруді, колготки порвані, телефон лежав на асфальті.
Але найгірше — хлопчику було боляче. Він не міг стати на ногу. Перехожі допомогли підвестися. Приїхала швидка.
“Хто поїде з ним?” — запитав лікар. ОчМарійка глянула на хлопчика, побачила його біль, і, не роздумуючи, сіла поруч у машину швидкої, усміхнувшись йому: “Все буде добре.”