**Щоденниковий запис**
Сьогодні сталося щось, від чого всередині ніби завмерло.
— Мамо, ти зовсім з’їхала з глузду?
Слова Тетянки ударили мене, ніби кулаком під ребра. Боляче.
Я мовчки продовжувала чистити картоплю.
— На нас усі пальцями показують! Ну батько — ще ладно, він чоловік, але мати! Жінка! Осереддя родини! Тобі не соромно?
Сльоза викотилася з ока, спинилася на мить і впала на руку. За нею друга, потім третя… А донька все гарчала.
Мій чоловік, Валерій, сидів на стільці, понуро звисивши плечі, з випнутою нижньою губою.
— У нас батько хворий, ти що? Йому потрібен догляд! — Валерій схлипнув. — Хіба так роблять? Мамо? Він тобі всю молодість віддав, ви разом виростили дитину, а тепер що? Захворів — і ти вирішила хвостом крутнути? Ні, моя дорога, так не робиться…
— А як робиться? — спитала я.
— Що? Ти що, кепкуєш? Подивись на тата… вона жартує!
— Тетяно, наче я тобі не рідна мати, а запеклий ворог… Оце ти за батька так переймаєшся…
— Мамо! Що ти видумуєш? Що з себе мученицю зводиш? У мене вже сили немає! Зараз подзвоню бабусі, нехай вона з тобою розбирається! Ганьба!
— Уявляєш, — обернувшись до батька, каже Тетяна, — я йду з університету, а вони… під ручку по алейці… Він їй віршики читає, мабуть, сам склав, так, мамо? Про кохання, чи не так?
— Зла ти, Тетяно, зла й дурна. Молода ще…
— Ні краплі каяття! Все, дзвоню бабусям, нехай приходять, самі з тобою розберуться!
Я мовчки випросталася, розгладила складки на хатній сукні, зітрянула невидиму пилинку.
— Гаразд, мої дорогі. Я піду.
— Куди, Оленко?
— Піду від тебе, Валю…
— Як це підеш? А я? Я як?
Донька в цю мить злісно блимала на мене очима й щось гаряче виговорювала в телефон.
— Те-етя! — застогнав Валерій, ніби по покійнику. — Тетяно…
— Що? Що, тату? Спина? Де болить?
— Ой-ой… Таню… вона… мати… піде, каже.
— Як це піде? Куди? Мамо! Що ти вигадала на старості літ?
Я усміхнулася. Акуратно складала речі у валізу.
Я вже хотіла піти раніше, але Валерій захворів — загострився хребет, бідний стогнав, як несамовитий…
— Олено… у мене, мабуть, грижа…
— На МРТ нічого не показало.
— Та що вони там знають, ті лікарі… вони ж спеціально спочатку не кажуть.
— Навіщо?
— Ну… щоб потім більше грошей здерти! У Миколи на роботі так само було: лікувався-лікувався, а потім — грижа, та ще й страшна…
Тоді я не пішла. Не змогла кинути «бідолагу».
А тепер…
— Скільки тієї життя, Оленко? — чує голос подруги Марійки. — Ти ж, наче раб на галерах, працюєш на них. Що тобі твій Валю дав?
Ні-чо-го! — Марійка стукнула долонею по столу.
Усю молодість гуляв, як кіт… навіть цю… перукарку — як її?
— Іринку.
— Ага! Приводив додому. Ти на двох роботах, а він на дивані. Валю треба в санаторій — він летить на море, а Олена — спочатку до свА потім, одного ранку, прокинувшись у своїй новій маленькій квартирці, вона згадала вчорашню прогулянку з Петром і вперше за багато років усміхнулася справді щиро.