Ще й досі згадую, як матір лаяла мене за те, що не допомагала доглядати за хворим братом. Після закінчення школи я зібрала свої речі та втекла з дому.
Моя матіль не соромиться слати мені повідомлення, сповнені люті. Я вже заблокувала чимало номерів, але щоразу вона пише з нового. Зміст листуєтья, проте скрізь повно лайки та прокльонів. Вона бажає мені страшного — хвороби, смерті.
Як можна таке писати власній доньці? Вона й досі не вважає це поганим. Вже десять років для неї існує лише мій брат Данилко, а я потрібна лише для прибирання та догляду за ним.
––––––
У нас з братом різні батьки. Мати вийшла заміж удруге, коли мені було дванадцять. Свого рідного батька я не пам’ятаю, але матіль ніколи не говорила про нього добре. В дитинстві я думала, що він був лихим чоловіком, бо мати постійно обливала його брудом без причини. Тепер я сама в такому ж становищі.
Мій вітчим був звичайною людиною — ми не сварилися, ставилися один до одного з повагою, але й без близькості. Я не вважала його за батька, проте якщо просила допомогти, скажімо, з уроками, він ніколи не відмовляв.
Коли мені було тринадцять, народився Данилко. Дуже скоро стало зрозуміло, що дитина хвора, і мати з вітчимом почали бігати по лікарях. Спочатку ще була надія, але з часом стало лише гірше.
Спочатку лікарі сказали, що у нього розумове відставання, а потім поставили остаточний діагноз. На жаль, хвороба була невиліковною. Вітчим важко це пережив — урешті-решт його серце не витримало, і через тиждень у реанімації він помер. А моє життя перетворилося на пекло.
––––––
Я можу зрозуміти матір. Їй було важко з дитиною, яка постійно кричала, билась, рвала на собі волосся або поводилася дуже дивно. Але коли їй пропонували віддати Данилка до спеціального закладу, вона відмовлялася, кажучи, що це її хрест, і вона його понесе.
Сама вона не справлялася, тому половина обов’язків лягла на мене. Я йшла зі школи, мати — на роботу, а я лишалася з братом. Було важко, іноді аж огидно, бо такі діти не завжди контролюють свої фізіологічні потреби.
У мене не було звичайного життя підлітка: школа, а потім догляд за братом, поки мати працювала. Коли вона поверталася, я сідала за уроки, що було важко через постійні крики.
Матір тричі пропонували віддати Данилка до закладу, і щоразу вона відмовлялася, кажучи, що впорається. Але я — не впоралася. Після школи я зібрала речі й втекла, коли мати заявила, що я не піду вчитися, бо мушу доглядати за братом.
––––––
Жила спочатку у подруги, знайшла роботу, а потім зняла кімнату. Про навчання довелося забути — не було грошей. Не могла собі дозволити ні стаціонар, ні заочне.
Вже майже десять років я не спілкуюся з матір’ю. Коли в мене стало трохи краще, я спробувала з нею зв’язатися. Думала — буду працювати і надсилати їй гроші, допомагати якось. Але натомість отримала лише хвилю ненависті.
Вона кричала, що я її зрадила, кинула одну з хворою дитиною, не переймалася її важкою долею, а тепер намагаюся все виправити. Вимагала, щоб я повернулася додому і допомагала з братом. Перед очима знову постали ті ж картини з дитинства, і мене знову знудило.
Я сказала, що готова допомагати грошима, але нічого більше. Матіль знову почала лаяти мене, і більше ми не розмовляли. Тепер вона періодично надсилає мені злі повідомлення з різних номерів. Я вже не сподіваюся, що колись ми помиримося.
––––––
Після всього, що вона мені написала, я більше не хочу мати з нею нічого спільного. Кожен робить свій вибір. Вона зробила свій — і я теж. Але кожен раз, коли приходить таке повідомлення, мені стає болісно.