Сьогодні переживаю важкий момент у житті й хочу поділитися, бо більше нема у кого.
Моя бабуся живе з тіткою у трикімнатній хрущовці у Києві. Тітка, мамина сестра, вже сорок років, але ніколи не жила самостійно. Немає ні роботи, ні друзів, ні родини – усе на плечах бабусі. Та й комунальні платежі сплачує мама, адже бабусиної пенсії не вистачає.
Я зазвичай нічого не просила у родичів, але настав час, коли довелося.
––––––––––
Після весілля ми з чоловіком жили в комунальній квартирі у Львові. Збирали на іпотеку, мріяли хоч про однокімнатну. Довго шукали варіанти й зупинилися на незавершеній новобудові. Але де жити півроку?
Орендувати було дорого, треба було зберігати гроші, а не витрачати. Тоді я звернулася до бабусі – в неї одна кімната була порожньою, до того ж частина квартири належала мамі. Бабуся з радістю погодилася, і ми почали збір речей.
Продали наше житло, вклали гроші й заселилися до бабусі. Купували продукти й побутову хімію, але поводилися, як гості. Тітка брала наше їстиво, але жодного «дякую». Відверто ігнорувала – якщо ми заходили додому, вона йшла у свою кімнату.
Ми пробули там недовго. Через місяць мама подзвонила у сльзах і попросила нас виїхати.
––––––––––
Тітка влаштувала скандал. Казала, що ми заважаємо, руйнуємо її спокій, через нас вона свариться з бабусею.
Ми зібрали речі, взяли кота Барсіка й почали шукати житло. Першу ніч провели на вулиці. Лише наступного дня знайшли кімнату. Слава Богу, мама допомогла з грішми.
Бабуся просто виконувала накази своєї нахабної доньки. Її не хвилювало, як ми виживаємо, чи все гаразд.
Відтоді я не спілкуюся з родиною. Мама благає не ображатися на бабусю, каже, що та під впливом тітки, але мені байдуже. Не хочу мати справу з тими, хто зрадив.