Коли мені було одинадцять років, моя мати вийшла заміж вдруге. Її новий чоловік не хотів, щоб я жила з ними, тому мати відвезла мене до бабусі. Вона не допомагала нам грошима — її цікавив лише власний чоловік, і ми з бабусею виживали лише на її пенсію. Бабуся не любила матір, але мене не відкинула. Дякувати Богу, я була схожа на батька.
Грошей було мало, але ми ладнали. Бабуся стала для мене і матір’ю, і батьком. Я ділилася з нею таємницями, питала поради, вона перша дізналася про мої перші почуття й підліткові кризи. Весь цей час бабуся підтримувала мене.
Коли я вступила до університету, бабусі не стало. Інших родичів у мене не було, тому я успадкувала її будинок. Коли оформила всі документи, раптом з’явилася моя мати. Я не бачила її роками.
Вона намагалася мене переконати помінятися з нею житлом. У них була двокімнатна квартирка, а в мене — просторий будинок. Вважала, що мені одній забагато. Коли я відмовила, вона розлютилася:
— Ти невдячна! Хіба забула, що це я тебе народила?
Я не стала слухати її й відповіла:
— Мене виховувала бабуся. А де була ти? Викинула мене, наче непотрібну річ. Після того, як вийшла заміж. Тож я тобі нічим не зобов’язана.
Після тієї розмови минуло ще п’ять років. Я вийшла заміж, народила сина. Ми жили в моєму домі. Усе було добре: син здоровенький, з чоловіком працювали, жили, як усі. І раптом знову з’явилася моя мати. Я не хотіла пускати її в своє життя. Хто так робить? Спочатку кидає дитину, а потім з’являється. Мій син вибіг і запитав:
— Мамо, хто це прийшов?
Мати одразу почала:
— Я твоя бабуся! Пустиш мене? Твоя мати не дозволяє.
— Але я тебе ніколи не бачив. Мамо, це правда? Чому ти мені нічого не розповідала?
— Іди в кімнату, сину, поговоримо пізніше, — сказала я й звернулася до матері: — Навіщо ти прийшла? Не хочу тебе бачити. Не вірю тобі.
Вона сіла й заплакала. Розповіла, що її обдурили: продала квартиру, щоб купити нову, але чоловік забрав гроші й зник. Тепер вона без дому й згадала про мене.
— Дай мені тут пожити. У мене більше немає дітей, тільки ти. Ти ж не виженеш матір на вулицю? Ти ж добра. Я тебе народила!
Я пустила її на ніч. Не можна ж, щоб вона ночувала під відкритим небом. Подзвонила тітці — маминій сестрі, що жила в селі, і сказала, що завтра чоловік відвезе її туди. У селі завжди знайдеться робота. Хай живе там. А в мому домі я її не збиралася тримати. Бо справжньою матір’ю для мене була бабуся.
Перед від’їздом мати знову спалахнула:
— Чому ти така жорстока? Я ж тебе народила!
Саме тому. Бо народити — це ще не значить стати матір’ю.