—І від чого мені сьогодні тебе рятувати? — запитав Ігор, закидаючи в кип’яток другу пачку локшини.
—Картопляне пюре з котлетами! — радісно відповів Роман.
—О, знову? — з примушеною посмішкою спитав друг.
—Знову!
—Тиждень тому вже були ці котлети! Скільки можна?
—Ось і я свою жінку про це питаю, але вона й слухати не хоче! Ладно, давай, поїдай!
***
Їхній новий колега, Василь, здивовано спостерігав за знайомими, не розуміючи, чому Романові не до вподоби домашня їжа. Ігор вирішив пояснити.
—Справа в тому, що Роман сумує за шкідливою їжею — локшиною, піцою, чебуреками… А дружина йому щодня у лоточок кладе щось корисне. От я його й рятую. Їжу ж не викидати? Він їсть мою локшину, а я — його домашній обід.
—А що, вона погано готує? — запитав Василь, дістаючи бутерброд із мікрохвильовки.
—Та ні, ніби нормально. Але не завжди ж хочеться цих котлет, супів з фрикадельками чи відбивних! — усміхнувся Ігор, відкриваючи контейнер друга. — От і доводиться пацанам допомагати.
—Чому б просто не сказати дружині, щоб перестала паритися? Вона тільки рада буде! — зауважив Василь.
—Роман пробував, але вона й слухати не хоче!
—А ти й радий старатися!
—А чого добру пропадати?
—Якби в мене була жінка, яка б мені обіди готувала, я б її їжу нікому не віддав! — зітхнув Василь, відкушуючи бутерброд.
—То в чому справа? Одружуйся! Хто заважає?
—Та ще не зустрів своєї долі!
**
—Нічого, ще знайдеш! — похлопав його по плечу Ігор. — Ти ж недавно в нашому місті? Тут гарних дівчат — як зірок на небі!
Після обіду хлопці повернулися до роботи. Усі вони працювали на одній меблевій фабриці, хоч і на різних посадах. Роман був керівником відділу продажів, Ігор — складальником, а Василь недавно влаштувався на склад.
Немов у воду дивився новий знайомий. Того ж вечора Василь зустрів у магазині чарівну дівчину. Можливо, трохи старше за нього.
Вона намагалася дістати з верхньої полиці пачку макаронів. Невисока, струнка, з яскравими очима.
—Допомогти? — ввічливо запропонував Василь.
—Буду вдячна! — посміхнулася дівчина.
Його серце забилося швидше. Всі думки змішалися. Він хотів, щоб ця мить тривала вічно, але вона, узявши макарони, пішла далі.
Василь швидко наздогнав її.
—Що готуватимете? — ніби випадково спитав він.
—Вибачте, я свому чоловікові хочу лазанью зробити! А то втомився вже від моїх котлет! — засміялася вона.
—Мене, до речі, Василь звати. А вас?
—Я — Олена. Можна на «ти»!
Василь раптом згадав ранкову розмову з колегами.
—А чи варто так старатися, якщо тобі доводиться самій по магазинах бігати? — весело запитав він.
—Чому раптом? Хіба погано свого коханого побал—Тільки не кажи йому, хто мені про це розповів, а то він мене звільнить! — благаюче попросив він, але Олена вже мчала до виходу, обіцяючи собі, що Роман ще довго не забуде про мівіну.