Чому мама з татом не стали жити разом, Оксана так ніколи й не дізналася.
Їй було три роки, коли батьки розійшлися. Мати з малою Оксаною повернулася з Києва до рідного села у Вінницькій області.
— Усе встигла, — не втрималася баба Параска, зустрічаючи доньку з онукою біля хвіртки. — Навчилася, заміж вийшла, дитину народила, розлучилася. У вас, молодих, як на спринті…
Кажуть, судити треба не за словами, а за вчинками.
Баба Параска була доброю бабусею. А те, що бурмотить та свариться — так близькі вже давно звикли.
Зате які вареники ліпить! Скільки пісень знає!
Оксана любила, коли її вкладала спати бабуся. Сяде на край ліжка, поправить ковдру, і починає розповідати м’яко та неторопко якусь історію.
Звичайно, кожна дитина хоче уваги та м’якості. Але баба Параска «сюсюкань» не терпіла. Поцілувати перед сном, обійняти, сказати, як любить — це не про неї.
Мати Оксани манеру спілкування перейняла повністю.
Іноді дівчинка думала: може, не люблять, коли не обіймають?
Але одного разу Оксана захворіла, і три дні їй не ставало краще, а швидка все не їхала. Баба Параска вдень і вночі не відходила від онуки. Мати тоді була у від’їзді.
Якщо згадати, Оксана частіше була з бабусею, аніж із мамою.
— Коли мама повернеться? — питала вона бабу Параску.
— Як влаштує своє життя, так і приїде, — відповідала та.
Що таке «влаштувати життя», маленька Оксана не розуміла. Але перепитувати не наважувалася.
Але коли мамині поїздки стали рідшими, а згодом зовсім припинилися, дівчинка подумала: ну от, тепер «влаштувалася», живе з ними.
Тільки сумна ходить. І Оксану ніби не помічає, у своїх думках.
А потім мати захворіла. Спочатку здавалося — дрібниця, пройде.
Почала відмовлятися від їжі, лягала при будь-якій нагоді. Та не спала, просто лежала із заплющеними очима.
— Треба до Києва, до хорошого лікаря, аналізи здати, — порадила сусідка, запрошена бабою Параскою.
— Нікуди не поїду, — відповіла мати, яка до цього мовчала.
Оксана побачила, як важко було їй вимовити навіть ці слова.
Через тиждень стало зовсім погано. До лікарні поїхали вже на швидкій.
Дівчинка не знала, що бачить маму востаннє…
І залишилися вони з бабою вдвох.
Ті дні здавалися поганим сном. Бабуся, яка плаче і раптом постаріла… Мамині речі, які Оксана брала з собою у ліжко, вкривалася її халатом, притискала рукавички, що пахли її парфумами.
— Коли б мене вже не було, — зітхала баба Параска. — Яке лихо… А тебе ж на кого покидати…
Вперше її шорстка, зморшкувата рука погладила Оксану по голові. Дівчинка лежала нерухомо, боячись, що бабуся одразу прибере руку.
Потроху вони пережили те лихо…
Оксана ходила до школи, допомагала по господарству, вчила уроки. Дні тяглися, схожі один на одного.
Тільки згодом вона зрозуміла, наскільки була тоді щасливою. Баба Параска піклувалася, намагалася замінити їй і матір, і батька.
…П’ятнадцять років — не найкращий вік для того, щоб залишитися самій на цьому світі. Але доля вирішила по-своєму.
Якось баба Параска заснула і не прокинулася. Її тихо не стало.
Оксана навіть не змогла заплакати на похоронах. Всередині була лише порожнеча.
Дівчинку забрали до дитбудинку.
Через кілька днів її викликали до директора.
— Оксано, ми знайшли твого батька. Сьогодні він за тобою приїде. Іди збирай речі.
— Але ж я його не знаю…
Поїхати з незнайомою людиною? Називати його «татом»? Вона до цього не була готова.
— Познайомишся. Тобі ж пощастило, що рідний батько знайшовся. І не відмовився. Могло бути й гірше.
… — Ну, привіт, — незнайомий високий чоловік почував себе незручно, дивлячись на доньку, яку пам’ятав ще немовлям.
Чи точно пам’ятав…
— Ходімо, — взяв із рук Оксани сумку й перший пішов до виходу.
Дівчинка стояла на місці, немов прироВона глибоко зітхнула, зробила крок уперед і пішла за ним, не знаючи, що чекатиме її в новому житті.