Чому мама з татом не стали жити разом, Зоряна так ніколи й не дізналася.
Їй було три роки, коли батьки розійшлися. Мати з маленькою Зоряною повернулася з Києва до рідного села на Полтавщині.
— Все встигла, — не втрималася баба Параска, зустрічаючи дочку з онукою біля хвіртки. — Закінчила університет, вийшла заміж, народила, розлучилася. У вас, молодих, як на гонках — все швидко…
Кажуть, дивитися треба не на слова, а на серце.
Баба Параска була доброю бабусею. А те, що бурмотить та лається — так це вже всі звикли.
Зате які вареники ліпила! І скільки казок знала…
Зоряна обожнювала, коли її на ніч укладала бабуся. Сяде на ліжко, поправить ковдру, і починає розповідати історію — то про козака, то про русалку.
Звісно, кожна дитина хоче ласки. Але баба Параска не була з тих, хто цілує та обіймає. Сказати на ніч «люблю» — це не про неї.
Мати Зоряни так само спілкувалася — без зайвих ніжностей.
Іноді дівчинка думала: може, не люблять, раз не обіймають?
Але одного разу Зоряна застудилася, і три дні їй було зле, а швидка все не їхала. Баба Параска сиділа біля неї вдень і вночі. Мати тоді десь їздила.
Якщо згадати, Зоряна частіше була з бабусею, ніж із мамою.
— Коли мама повернеться? — питала вона.
— Як влаштує своє життя, тоді й приїде, — відповідала баба.
Що значить «влаштувати життя», маленька Зоряна не розуміла. Але боялася запитати знову.
А коли мамині поїздки взагалі припинилися, дівчинка подумала: нарешті «влаштувала». Тепер буде з ними.
Тільки мати ходила сумна. І наче не бачила Зоряну, завжди думала про щось своє.
А потім мати захворіла. Спочатку ніхто не переймався — здавалося, пройде саме.
Але вона перестала їсти, весь день лежала, заплющивши очі.
— Треба їхати до Києва, до хорошого лікаря, — сказала сусідка, яку запросила баба Параска.
— Нікуди не поїду, — відповіла мати ледве чутно.
Зоряна побачила, як важко їй було вимовити навіть це.
Через тиждень мати зовсім злегла. До лікарні її везли вже на швидкій.
Дівчинка тоді не знала, що бачить її востаннє…
І залишилися вони з бабою Параскою вдвох.
Ті дні здавалися нерівними, немов поганий сон. Бабуся, яка плакала і раптом постаріла… Мамині речі, які Зоряна носила з собою, лягаючи спати. Вкривалася її халатом, притискала до серця рукавички, що пахли її парфумами.
— Краще б мене вже не було, — зітхала баба Параска. — Яке лихо… А тебе на кого покинути?
Вперше вона погладила Зоряну по голові, і дівчинка завмерла — раптом перестане?
Помалу вони пережили те лихо…
Зоряна ходила до школи, допомагала по господарству, вчила уроки. Дні йшли один за одним, немов близнюки.
Тільки потім вона зрозуміла, як була щаслива тоді. Баба Параска піклувалася про неї, намагалася замінити і матір, і батька.
…П’ятнадцять років — поганий вік для того, щоб залишитися зовсім одній. Але доля вирішила інакше.
Одного разу баба Параска заснула і не прокинулася.
На похоронах Зоряна навіть заплакати не змогла. Усередині було пусто і темно.
Її забрали до дитячого будинку.
А через кілька днів викликали до директора.
— Зоряно, знайшли твого батька. Сьогодні він за тобою приїде. Іди збирай речі.
— Але я його не знаю…
Поїхати з незнайомою людиною? Називати його «татом»? Вона до цього не була готова.
— Познайомишся. Радій, що рідний батько знайшовся. Багато дітей про таке лише мріють.
… — Ну, привіт, — чоловік на порозі так само ніяково посміхався. Він був високий, з грубими руками.
— Ходімо, — взяв сумку з її речами і вийшов першим.
Зоряна завмерла, не в силах зробити крок.
— Не бійся, я теж хвилююся, — він несміливо підморгнув.
«Ну й тип», — подумала дівчинка, крокуючи за ним.
Дорогою вони мовчали.
У квартирі їх зустріла жінка — гарно одягнена, з начищеними нігтями й густо нафарбованими віями.
— Це Марія, моя дружина, — представив батько. — А це моя донька, Зоряна.
— Дуже приємно, — сказала Марія, кинувши на дівчинку холодний погляд.
«Брехунка», — подумала Зоряна.
Вона зайшла в кімнату й ахнула — там стояв накритий стіл! Вся квартира була немов з журналу: дорогі штори, великий телевізор, килим, що тонув у пір’ї.
…Тиждень у батька пройшов, але Зоряна так і не назвала його «татом».
Марія поводилася так, ніби дівчинки не існує. Вона прокидалася пізно, пила каву, фарбувалася.
Сніданки готував Іван. Нарізав ковбасу товстими шматочками, чай робив міцним, а хліб купував нарізний — швидше.
Він намагався бути добрим, але Зоряна не могла звикнути. Як його називати? «Татом» — не вимовлялося.
У Івана був великий джип. Він відЗоряна дивилася у вікно, де помаранчевий вечір обіймав вулиці, і раптом відчула, що вперше за довгий час хтось справді чекає на неї…