—Дітей виростили, і як тільки вона пішла на пенсію, так одразу від мене втекла! Уяви? — жартючи скаржився сивий дідусь у вишиванці своєму напарнику по шашкам.
Осінь щойно почала сипати золотим дощем листя у дворі. Погода — як на замовлення: свіже повітря, легкий вітерець.
Так уже склалося, що влітку пенсіонери збиралися в парку біля їхнього хмарочосу. Знайшли затишний куточок з трьома лавками під каштанами і тікали туди від спеки, як тільки та трохи відпускала.
А з приходом прохолоди звичка не зникла. Тепер вони виходили просто під будинок, розсаджуючись на лавках, немов горобчики на проводах.
—Так і втекла? Може, це ти винен? — посміхався супрочений шашкар. — Від гарного чоловіка не тікають.
Тарас колись сам опинявся в такій ситуації, тому добре знав, де «похована собака» цієї втечі.
Сивий дідусь у вишиванці підняв на Тараса свої сиві, як його волосся, очі і хрипко засміявся.
—Дамка тобі, Тарасе! А що до Катрусі — так це вона спеціально! Знає, що я без неї, як риба без води, от і надурила мене — щоб знав!
Перед відходом так і сказала:
—Набридло мені, Іване, за тобою прибирати! Нічого сам не вмієш, от і йду — може, дурень, зрозумієш!
Навіть не сказала, куди!
—Ну, і як тепер тобі, Іване? — спитав Тарас, добре пам’ятаючи власні відчуття.
—Погано… Точніше, нудіття бере. Спочатку хотів від радості на перший ж день «п’яненько» зварити. Навіть горілочки купив… У холодильник сховав, але налив собі — так і не наважився.
Ніхто не лається, не звинувачує. Навколо тихо. І раптом — але ж нікуди не хочеться! Якась туга нав’язлива напала…
Тарас зареготав. Він дуже добре розумів Івана. Пройшов те ж саме — до дрібнички так само.
Іван задумався, втупившись у шашки.
Чоловіки, що стояли поруч, співучасно спостерігали за грою — то з цікавістю, то зі співчуттям.
Без дружини у такому віці ніхто не хотів залишитися.
Хоч і бували між ними суперечки, але ж дружина — як другий мотор у житті: без неї — нікуди.
—А ти подзвони їй, скажи, що прокинувся, кайся, — запропонував чоловік, трохи молодший від інших.
Іван махнув рукою:
—Та хто її знає, що їй треба!
—Я от пам’ятаю, як у селі кіз пас, — раптом вставив сусід з п’ятого поверху. — Якщо коза бігла, то я її яблучком манив. І ти свою примани! Далі само піде…
—Чим манити? — засміявся Іван. — У неї всього повно — тут треба не прогадати!
—Давай я відтворю трагедію? Подзвоню, скажу, що вже п’ятий день до тебе стукаю, а двері не відчиняються? — запропонував сусід із сходової клітки.
—Оце так ідея! — оживився Іван. — Приїде, мов стріла! Подумає, що щось трапилося. А я ось — квіточки, тістечко!
На тому й розійшлися…
…Наступного дня, як і домовилися, сусід Василь зателефонував Катрі й сказав, що вже кілька днів Івана не бачить, і двері ніхто не відчиняє.
Може, щось сталося? Швидше приїжджайте…
А Іван час не гаяв — зранку помчав у магазин, накупив усе, що любила Катря. Потім заскочив у квітникарню, узяв три ромашки і помчав додому.
—Фух, ну й набігався! — зітхнув Іван.
Але вирішив, що у спортивних штанах каятися — не комільно.
Він переодягнувся у свій синій костюм — той самий, що Катря на весілля племінниці купила — і взявся накривати стіл.
Ось уже все готове — ігристе на льду, торт у холодильнику, чайник кипить. Сидить, чекає.
Спека під костюмом, але знімати не можна — треба зустріти Катрю у всій красі!
То бігав до вікна, то назад. Не їде!
Потім вирішив зустрічати її з квітами. Взяв ромашки — одна, на зло, зламалася.
Дістав горілку, ковтнув для сміливості.
Так і просидів годину з квітами на дивані, поки дрімота не почала його клонити.
«Почую, як зайде», — подумав Іван і ліг обережно, щоб костюм не зім’яти. Квіти притиснув до грудей — щоб не втратити.
…Катря приїхала пізно ввечері. Від сестри у Львові — п’ять годин поїздом, потім ще на таксі.
Підійшла до під’їзду — а у вікні темно!
Жінка переїжилася і кинулася до дверей.
Тихенько відчинила, зайшла. Тиша.
—Господи, невже з Іваном щось трапилося?..
Увімкнула світло, зайшла у вітальню — і аж опустилася на крісло!
На дивані лежав Іван… У костюмі… З пониклими квітами в руках…
Катря впала перед ним на коліна, хвилину сиділа, опустивши голову, а потім і сльози покотилися.
—Катрусю! Повернулася! — усміхнувся Іван, простягаючи їй квіти.
—Живий! — скрикнула вона. — Ша! Я так і знала — на тиждень залишити не можна! Що ж ти за чоловік такий, Іване?!
Катря лаялася, а Іван сидів і посміхався.
«Як гарІван із задоволенням закрив очі, відчуваючи, як у домі знову запахло їжею, клопотами і тим щастям, яке можна знайти тільки поруч із тим, кого любиш.