—Дітей виростили, і щойно вона пішла на пенсію, одразу від мене втекла, уявляєш?! — жалівся сивий дідусь у вишиванці своєму сусідові під час гри у «тавлі».
Осінь тільки починала сипати золотим листям у подвір’ї. Погода стояла тиха, дихалося легко.
Так уже повелося — літом пенсіонери збиралися у сквері біля будинку. Знайшли затишний куточок з трьома лавками й проводили там час, коли спека трохи спадала.
З приходом холодів звичка не зникла. Так само виходили сивоволосі діди посидіти біля дому.
—Так і втекла? Може, це ти винен? — посміхнувся сусід навпроти. — Від гарного чоловіка не втікають.
Тарас і сам колись опинився в такій ситуації, тому знав, де шукати корінь проблеми.
Дідусь у вишиванці підвів очі, такого ж сріблястого відтінку, як і його волосся, й усміхнувся.
—Шах і мат, Тарасе. А дружина… так просто назло мені вчинила! Знає, що я без неї нічого не вартий, от і втекла — нехай, мовляв, знає.
Перед відходом так і сказала:
—Набридло мені, Василю, за тобою прибирати! Сам нічого не вмієш, ось і пішла — хай зрозумієш, як це.
Навіть не сказала, куди…
—І як тепер, Василю? — запитав Тарас, згадуючи власні почуття.
—Погано… Точніше, нудно! У перший же день хотів від радості випити. Навіть «Горілку з перцем» купив… Приніс, у холодильник поклав, але дістати так і не зміг.
Ніхто не лається, не кричить: «Не смій!» Тиша. І відразу бажання пропало. Така туга напала…
Тарас усміхнувся. Він розумів Василя. Сам через це пройшов. Так само, слово в слово.
Василь задумався, дивлячись на шахи.
Чоловіки, що стояли поруч, спостерігали за грою — чи з хвилюванням, чи зі співчуттям.
Без дружини у такому віці ніхто не хотів залишатися.
Хоч і були в усіх сварки в побуті, але ж дружина й існує для того, щоб доповнювати.
—Позвони їй, скажи, що зрозумів і каєшся, — запропонував чоловік трохи молодший за інших.
Василь махнув рукою:
—Хто її зрозуміє?
—Я, бувало, в дитинстві кіз пас у селі, — раптом втрутився сусід Василя з п’ятого поверху. — Якщо якась вперта коза не хотіла повертатися, я її яблуком приманював. Може, і тобі варто щось придумати?
—Чим приманювати? — засміявся Василь. — У неї вже все є…
—Давай я подзвоню, скажу, що приходив до тебе п’ять разів, а двері не відчиняють? — запропонував сусід із сходової клітки.
—Оце ідея! — оживився Василь. — Вона одразу прибіжить, подумає, що щось трапилося. А я ось — квіти, торт, все як слід!
На тому й розійшлися…
…Наступного дня, як і домовилися, сусід Володимир подзвонив дружині Василя й сказав, що давно його не бачить, а двері ніхто не відчиняє. Може, щось сталось? Приїжджай…
Василь же не гаяв часу. Зранку побігав по магазинах, купив улюблених страв, заскочив до квітникаря за трьома волошками й повернувся додому.
—Фух, ну й напробігався… — зітхнув Василь.
Але вирішив, що у домашніх штанах вибачатися негіднВін витягнув з шафи свій найкращий вишитий сорошник, що дружина колись виготовила власноруч, і знову завмираючи чекав, поки заскриплять двері та в хату ввійде його Ганнуся.