Запах свіжозавареного кави й теплих булочок вів на кухні, як заклинання спокою. Десять років із Богданом. Десять років тихої гавані щастя. Соломія раділа новому ранку — сонячні зайчики на столі, сонне сопіння донечки Марини у спальні. Тиша та благодать.
Дзвінок у двері пролунав надто різко. На порозі стояв Ярема, син Богдана від першого шлюбу. Очі палали незвичним вогнем, щоки горіли.
— Тату! — видихнув він, ледь переступивши поріг. — Вона повернулась! Мама! Учора! Зняла апартаменти у центрі… Каже, сумувала за нами!
Ім’я «Лариса» зависло у повітрі важко й непрохано, як стукіт у двері серед ночі. Та сама. Яка п’ятнадцять років тому розчинилася в «щасливому майбутньому» з іспанцем, залишивши шестирічного Ярему на руках збентеженого батька та старезних діда з бабою. «Назавжди!» — значилося в тому єдиному прощальному листі. Тепер вона повернулася. З порожніми руками, але не з порожніми надіями, подумала Соломія з холодом під серцем.
Зустріч у претензійному ресторані була виставою в одній дії. Лариса ввірвалась рожевим шарфом шифону та важким, приторним парфумом. Вона розсипала перлини страждань: «Жахливий шлюб!», «Він виявився чудовиськом!», «Я так сумувала за синочком!»
Її пальці, обтяжені кільцями, то й рвалися до руки Богдана. «Бодю, пам’ятаєш, як ми…?» Відсунувся ледве помітно, обличчя — ввічлива маска, але Соломія відчула, як він напружився. Ярема ж дивився на матір, наче зачарований, ловлячи кожне слово, кожну сльозу, що котилася по її підфарбовані вії.
Перша атака маніпуляцій колишньої прийшла глибокої ночі. Телефонний дзвінок розірвав сон. Лариса на тому кінці ридала, заглушена шумом води:
— Бодю! Допоможи! Кран… зірвало! Вода ллється! Я сама… Не знаю, що робити!
Богдан мовчки встав, одягнувся. Соломія лежала, вдивляючись у пітьму, слухаючи його кроки. Повернувся за пару годин, пахнучи холодом та сирістю.
— Полагодив? — тихо запитала Соломія.
— Прокладка. Дрібниці. — Він скинув куртку, сів на край ліжка. — Вона… зустріла в одному рушнику. Каже, вода залила весь гардероб. — У його голосі не було ні хвилювання, ні збентеження. Лише втомлена досада. — Знайомий номер.
Потім була «темрява». Дзвінок удень, голос Лариси, тонкий і наляканий:
— Бодю, у під’їзді… світ блимає! Як у фільмі жахів! Боюся вийти! Ярема на навчанні… Хліба купити не можу!
Він поїхав. Купив хліба. Лампа дійсно блимала. Вкрутив нову. Двері її апартаментів розчинилися. Вона стояла у напівпрозорому пеньюарі, томно спершись о косяк.
— Мій рятівник! — прошепотіла солодким голосом. — Зайдеш? Кави зваримо… Побалакаємо… Як колись?
Богдан ввічливо, але рішуче похитав головою:
— Пізно. Соломія чекає. І без кофеїну мені вистачає бадьорості.
Пішов, залишивши її у дверях. Обличчя на мить перекривилося злою гримасою, яку швидко змінила звична маска безпорадності.
Кульмінацією став дзвінок Яреми, зриваний від паніки:
— Тату! Терміново! Мамі погано! Впала… Каже, темніє в очах! Дихає важко!
Богдан схопився, але в його рухах не було колишньої тривоги. Приїхав. Лариса лежала на дивані в позі рафаелівської Мадонни, одна рука драматично прикривала чоло, інша — недбало відкидала край шовкового халата.
— Бодю… — прошепотіла вона, розплющивши очі. — Я так злякалась… Сама…
Він не підійшов. Поглянув на повалену на підлогу порожню пляшку. Викликав швидку. Поки чекали, спитав у Яреми, спокійно, як про погоду:
— Що їли? Пили?
— Мама казала, що це через стрес… — заніячив син.
Лікарі констатували звичайне легке отруєння. Лариса намагалася вчепитися в рукав Богдана, коли він ішов:
— Не кидай мене… Мені так страшно…
Він акуратно вивільнив руку.
У його очах, коли вони зустрілися з Соломією вдома, вона прочитала не співчуття, а втомлену, гірку зневагу до цього дешевого водевілю. «Знайома вистава, — сказав він пізніше, сидячи на кухні. — Лише декорації інші. Вона завжди грала безпорадність, коли їй щось було потрібно. Пам’ятаєш, як я розповідав, що перед від’їздом до того іспанця вона раптом «захворіла» і «не могла без моєї підтримки»? А потім — бац, лист. Я був милицею. Зламалась милиця — знайшла нову. Але я не милиця, Соло. Не хочу і не буду. Особливо для неї.
Зазнавши поразки з Богданом, Лариса звернула всю свою увагу на Ярему.
Її скарги стали голоснішими, сльози — ряснішими, особливо коли син був поруч. «Твій батько кинув мене, як ганчірку!», «Вона його налаштувала проти нас!», «Ми ж рідні! Вона тут чужа!» Слова, як отруйні колючки, встромлялисяЯрема підійшов до батька й міцно обійняв його, а Соломія, глянувши на розбиті годинники, усміхнулась — вони ще й досі йшли, немов час, який Лариса намагалася повернути, давно вже минув безповоротно.