Таксі шелестіло шинами по мокрій від осіннього дощу дорозі. Похилий водій не поспішаючи вів машину знайомими провулками міста та нишком поглядав у дзеркало на пасажирів.
На руках у молодої жінки спав піврічний малюк, тому його трохи здивувала названа адреса — міський дитячий будинок.
Батьки виглядали щасливою парою: він — високий, стрункий військовий у формі старшого лейтенанта Повітряних сил, вона… Просто красива молода жінка з глибокими блакитними очима та світлим волоссям, що розсипалось по плечах.
— Валерку, квіти! — нагадала вона, звертаючись до військового.
— Пам’ятаю, Соломійко, пам’ятаю, — відповів він і попросив водія: — Дядьку, зупиніться біля квіткового магазину.
Військовий вийшов і, не ховаючись від вітру, прямував до магазину. Водій провів його поглядом і спитав:
— Чоловік?
— Чоловік, — щасливо усміхнулась вона, поправляючи шапочку на дитині.
— Дитина гарна, ви теж — все гаразд. Чого ж до дитбудинку? — з докором у голосі запитав водій.
Молода мати спершу не зрозуміла, а коли до неї дійшов прихований зміст, очі її розкрилися від жаху, і вона ледве прошепотіла:
— Жах… Ви що подумали?..
— Та я так… У наш час усяке буває, — потім, вже доброзичливо глянувши на неї, спитав: — То навіщо ж до дитбудинку?
— Я там виросла. Сім років, потім мене усиновили. А мій чоловік — Валерій, чотири роки виховувався там же.
— У Даринки Олегівни? — водій широко посміхнувся. — Ось воно що! І ви, значить, з поїзда — просто до неї? Оце молодці!
— А ви її знаєте? — жінка з цікавістю дивилася на нього.
— Та хто ж її не знає!
Водій збирався розпочати довгу розповідь, але двері таксі відчинилися, і в салон вплыв розкішний букет троянд у руках військового.
— Соломійко, глянь, яке диво є в нашому місті! — військовий гордо усміхнувся.
— Валю! — з захватом скрикнула вона. — Ти навіть мені таких троянд не дарував!
— Не ображайся, Соломійко, — боронявся він. — Я ж кажу — такі троянди тільки в нашому місті! А коли ми були тут востаннє разом?
— Разом? Разом — одинадцять років тому…
…Даринка Олегівна сиділа за столом у своєму кабінеті, кутаючись у пухову хустку. У приміщенні було тепло, але хустка була така м’яка, так ніжно обгортала плечі, що розлучатися з нею не хотілося.
Випала вільна хвилина: старші діти в школі, у молодших — тиха година. У дитбудинку незвично тихо, лише на кухні дзвеніть посуд — готують обід для дітей.
Даринка Олегівна перегортала альбом із фотографіями. Обличчя… Обличчя дітей, хлопчиків і дівчаток, юнаків і дівчат… Вихованці. І кожного вона пам’ятає за ім’ям, і вже дорослих чоловіків і жінок називає, як тоді, в дитинстві — Сашко, Мишко, Лізочка…
А ось — Соломія Найдьонова, тепер вже Ковальчук. Доброї душі людина, Руслан Олегович, усиновив її, за пам’яттю, п’ятнадцять років тому…
А ось — Валюх. Де ти, Валюх? Закінчив Суворовське, вступив у льотне. Ось його фото: курсант — військовий льотчик, а в дитинстві мріяв стати ветеринаром, як Олексій Сергійович. Льоша — теж великий шмат серця забрав, бешкетник, але не даремно, не даремно…
Приглушені кроки в коридорі. Хто б це міг бути? Стук у двері.
— Заходьте! — О Господи! Величезний, розкішний букет троянд! А хто за ним ховається?..
— Валюх! Валерик, рідний мій! — Букет з глухим стуком впав на підлогу. — Де ж ти так довго пропадав?
— Даринко Олегівно, ну я ж тут. Не писав — ну, не завжди була можливість… Я не сам. Ось — дружина. І дочка — Даринка…
— Соломійко… Невже це ти? Забери дитину, Валю! Дай нам із Соломійкою обійнятися…
Коли перші емоції вщухли, гості зняли верхній одяг, сплячу дитину поклали на диванчик, а самі сіли за стіл.
— Як ви, дітки, зберегли почуття? Так довго в розлуці… Руслан ОлегВони вийшли вже в темряві, а кошка Матуся, стоячи на підвіконні, дивилася їм услід, муркотіла тихо, ніби благословляючи на дорогу, як робила це багато років для всіх, хто колись називав цей будинок рідним.