Такси потиху котилось мокрою від осіннього дощу дорогою. Літній водій неспішно вез машину знайомими вуличками міста й крадькоса поглядав у дзеркало на пасажирів.
На руках у молодої жінки спав дитина, півроку мабуть. Тому його трохи здивувала адреса, яку назвали клієнти — міський дитячий будинок.
Батьки виглядали щасливою парою: він — високий, статний військовий у формі старшого лейтенанта ППО, вона… Просто гарна молода жінка з великими блакитними очима й світлим волоссям, розсипаним по плечах.
— Вітьку, квіти! — нагадала вона, звертаючись до військового.
— Пам’ятаю, Марічко, пам’ятаю, — відповів він і попросив водія: — Дядьку, зупиніться біля квіткового магазину.
Військовий вийшов і, не ховаючись від вітру, пішов у магазин. Водій провів його поглядом і спитав:
— Чоловік?
— Чоловік, — щасливо посміхнулась вона, поправляючи шапочку на голові дитини.
— Дитина в вас гарна, самі теж, здається, все добре. Чого ж до дитбудинку? — з докором у голосі запитав водій.
Молода мама спочатку не зрозуміла питання, а коли до неї дійшов прихований сенс, очі її розкрилися, і вона лише прошепотіла:
— Жах… Ви що подумали?..
— Та я так… Байдуже… Нині всяке буває, — потім, вже доброзичливо глянувши на неї, додав: — То чого ж до дитбудинку?
— Я там виросла. Сім років, потім мене вдочерили. А мій чоловік — Віктор, чотири роки виховувався там же.
— У Ганни Петрівни? — водій широко посміхнувся. — Ото воно що! Значить, ви з поїзда — і відразу до неї? Молодці!
— А ви її знаєте? — жінка з цікавістю подивилася на нього.
— Та хто ж її не знає!
Водій збирався розповісти далі, але двері таксі відчинилися, і в салон увійшов розкішний букет троянд у руках військового.
— Марійко, глянь, яке диво є в нашому місті! — гордо усміхнувся військовий.
— Вітьку! — здивувалася Марійка. — Ти навіть мені таких троянд не дарував!
— Не ображайся, Марійко, — виправдовувався Віктор. — Кажу ж — такі троянди тільки в нашому місті! А коли ми були тут востаннє разом?
— Разом? Разом — одинадцять років тому…
…Ганна Петрівна сиділа за столом у своєму кабінеті, закутавшись у пухову хустку. У приміщенні було тепло, але хустка була така м’яка й пухнаста, так ніжно облягала плечі, що розлучатися з нею не хотілося навіть у теплі.
Випала вільна хвилина: старші діти — у школі, у молодших — тиха година. У дитбудинку незвично тихо, тільки на кухні дзвенять посудом — готують обід для дітей.
Ганна Петрівна перегортала альбом із фотографіями. Обличчя… Обличчя дітей, хлопців і дівчат, молодих людей… Вихованці… Кожного вона пам’ятала на ім’я, і вже дорослих чоловіків та жінок називала, як колись у дитинстві — Сашко, Мишко, Оленка…
Ось — Марійка Найдьонова, тепер уже Гончар. Доброї душі чоловік Григорій Володимирович усиновив її, років п’ятнадцять тому…
Ось — Вітько. Де ж ти, Вітьку? Закінчив Суворовське, потім льотне училище. Ось його фото: курсант — військовий льотчик, а в дитинстві мріяв стати ветеринаром, як Олексій Сергійович. Льоша — теж великий шматок серця забрав, бешкетник, але не дарма, не дарма…
Приглушені кроки в коридорі. Хто б це міг бути? Стук у двері:
— Увійти! — О Боже! Величезний, розкішний букет троянд! А хто ж за ним ховається?..
— Вітьку! Вітерець, рідний мій! — Букет гепнувся на підлогу. — Де ж ти так довго пропадав, Вітьку!..
— Ганно Петрівно, ну що ви. Ось же я, тут. Не писав, ну, не завжди була можливість… Я не сам. Ось — дружина моя. І донечка — Галя…
— Марійко… Марієчко! Невже це ти? Вітьку, візьми дитину! Давай ми з Марієчкою обіймемося…
Коли емоції вщухли й серця заби”І кішка Мамочка, як завжди, муркотіла тихо, провожаючи їх до дверей, ніби благословляючи на щасливу дорогу додому.”
