Ганна Іванівна любила у цьому житті лише дві речі: себе – безумовно, і свого сина Петруся – з фанатичною, майже релігійною відданістю. Петрусь був для неї не просто сином. Він був Сонцем, навколо якого обертався її маленький, ретельно вилизаний світ. З пелюшок він отримував усе найкраще: іграшки, які сусідські діти бачили лише у вітринах, одяг «як у принца», та різні делікатеси.
Петруся водили на всі можливі гуртки: від бальних танців («Для постави, Петрик!») до карате («Щоб міг дати відсіч!»). Петрусь, треба віддати йому належне, був стабільним: ніде не затримувався довше місяця. Вчитися – нудно, займатися – неможливо. Найкраще було ганяти голубів у дворі, малювати вуса на афішах та лякати до смерті кішку Мурчиху, за що та одного разу залишила йому на новеньких джинсах пам’ятні подряпини. Ганна Іванівна лише зітхала: «Що вдієш, характер!»
Петрусь виріс. Став таким собі ледарем з зажмуреними очима та руками, які не знали мозолів. І тоді перед Ганною Іванівною постало нове священне завдання: захистити Сонце від посягань. Від дівчат. Особливо – від «негідних». До її особистого рейтингу «гідності» входили: квартира (бажано окрема, у центрі), авто (іномарка, не старша трьох років) та батьки (обов’язко заможні, зі статусом). Петро, звиклий до того, що мама знає краще, слухняно відшивав одну за одною. «Ну що ти, Петро, у неї ж батько – звичайний інженер!» або «Уяви, вона їздить на метро! Зовсім не твій рівень». Постійної дівчини не було. Усі були «не такі».
Поки одного разу у Палаці культури, куди Петра занесло у пошуках безкоштовного концерту (раптом частуватимуть?), він не зіткнувся чолом із Олею. Оля несла стопку книжок, і вони розсипалися. Петро, під впливом рідкісного пориву, допоміг зібрати. Подивився у великі, сірі, як дощова хмара, очі. І… щось клацнуло. Оля працювала бібліотекаркою. Жила у скромній «однушці» на околиці, яка дісталася від бабусі. Авто не мала. Батьки – вчителі з провінції. За всіх критеріїв Ганни Іванівни – катастрофа. Але Оля була тихою, усміхненою, пахла книгами та ваніллю. Петро, вперше у житті, не послухав маму. Привів Олю додому.
Ганна Іванівна зустріла наречену, як генерал – ворожого лазутчика. Огляд з ніг до голови. Холодний чай. Питання, як допит: «Квартира є? Ага, однушка… На околиці… Батьки? Вчителі? Цікаво… А авто водити вмієш? Ні? Сумно».
Оля червоніла, м’яла серветку, відповідала тихо та чесно. Петро їв мамин торт і дивився у вікно. У душі Ганни Іванівни бушував ураган обурення. «Ця сіра миша?! Для мого принца?! Ані за що!»
Але Петро вперся. Вперше. Можливо, єдиний раз у житті. І Ганна Іванівна, із стиснутим серцем, дала «добро». Не тому що змирилася. Вона затаїлася. Як павук.
Весілля було скромним. Оля переїхала до квартири Ганни Іванівни (куди ж іще?). І почалося. Те, що на кухні у свекрухи називається «притиркою», а насправді – планомірне знищення.
«Олю, суп сьогодні… якийсь несмачний. Не те, що я варю. Петрик мій любить наваристий борщ, а це – вода водою».
«Ой, а пил на комоді! Петрик алергік, ти знаєш? Треба витирати щодня!» (Оля витирала вранці та ввечері).
«Петрик, подивись, як Оля твою сорочку погладила! Зморшка! Ти ж не підеш так на роботу? Знімай, я перепрасую».
Оля терпіла. Любила Петра. Сподівалася, що він захистить. Але Петро звик, що мама завжди права. І мовчав. Інодиї бурчав: «Ну, Олю, старайся. Мама ж піклується».
Ганна Іванівна атакувала витонченіше: «Знаєш, Петрик, а Оля сьогодні в магазин ходила… Таку дешеву ковбасу купила! Економить, чи що на тобі?»
«Ой, Олю, ти в цій кофточці… наче мішок. Не йде тобі. Петрик, скажи їй, щоб не носила». (Кофточка була новою, купленою на зарплатню Олі).
Оля плакала у подушку. Петро дратувався: «Годі скиглити! Мама просто хоче як краще! Звикай!»
Одного разу, повернувшись із роботи (Оля підробляла у вечірній школі), вона застала картину: Ганна Іванівна виливала приготований Олею суп.
«Ой, Олю! Пробач! Я випадково… Здалося, що прокисло. Нічого, Петрик, я тобі яєшню зроблю! Краще за мою яєшню немає нічого!»
Оля подивилася на Петра. Він знизав плечима: «Що вдієш, мама випадково. Не реви».
Це була остання крапля. Не рев, а тихий стогін вирвався у Олі: «Петре, я так більше не можу…»
«Ну і що?» — байдуже спитав він, розглядаючи ніготь.
Через місяць вони подали на розлучення. Оля пішла тихо, забираючи валізку з речами та розбите серце. Ганна Іванівна тріумфувала: «Ну ось, сину, позбулися баласту! Тепер знайдемо тобі справжню!»
І Петро знайшов. ТочніА потім і він пішов, залишивши матір саму в її холодній кімнаті, де лише вітер шепотав у вікно про помилки, які вже не виправити.