Надія Семенівна любила у цьому житті дві речі: себе — беззастережно, і свого сина Олежка — з фанатичною, майже релігійною відданістю. Олежко був не просто сином. Він був Сонцем, навколо якого обертався її невеликий, ретельно вилизаний світ. З пелюшок він отримував найкраще: іграшки, які сусідські діти бачили лише у вітринах, одяг «як у князя», різні делікатеси.
Олежка водили на усі можливі гуртки: від бальних танців («Для постави, Олежку!») до карате («Щоб міг дати відсіч!»). Олежко, треба віддати йому належне, демонстрував завидну стабільність: ніде не затримувався довше місяця. Вчитися було нудно, тренуватись — немислимо. Набагато веселіше було ганяти горобців у дворі, малювати вуса на афішах та лякати до серцебиття кішку Мурку, яка одного разу залишила йому на новеньких джинсах пам’ятні подряпини. Надія Семенівна лише зітхала: «Ну що поробиш, характер!»
Олежко виріс. Витягнувся у такого ледаря з постійно сонними очима та руками, що не знали мозолів. І тут перед Надією Семенівною постало нове священне завдання: захистити Сонце від зазіхань. Від дівчат. Особливо — від «негідних». У її особистий реєстр «гідності» входили: квартира (бажано окрема, у центрі), машина (іномарка, не старше трьох років) і батьки (обов’язково заможні, з положенням). Олег, звиклий, що мама знає краще, слухняно відшивав одну за одною. «Ну що ти, Олежку, у неї ж батько — звичайний інженер!» чи «Уявляєш, вона на маршрутці їздить! Зовсім не твій рівень». Постійної дівчини не було. Усі були «не такі».
Поки одного разу у Будинку культури, куди Олега занесло у пошуках безкоштовного концерту (а раптом частуватимуть?), він не зіткнувся лобом із Соломією. Соломія несла стопку книжок, і вони розсипалися. Олег, спонуканий рідкісним поривом, допоміг зібрати. Подивився у великі, сірі, як дощова хмара, очі. І… щось клацнуло. Соломія працювала бібліотекаркою. Жила у скромній «однушці» на околиці, що дісталася від бабусі. Машини не мала. Батьки — вчителі з провінції. За всіма критеріями Надії Семенівни — катастрофа. Але Соломія була тихою, усміхненою, пахла книгами та ваніллю. Олег, вперше у житті, не послухав маму. Привів Соломію додому.
Надія Семенівна зустріла наречену, як генерал — ворожого лазутчика. Огляд з ніг до голови. Холодний чай. Питання, як допит:
«Квартира є? Ага, однушка… На околиці… Батьки? Вчителі? Цікаво… А машину водити вмієш? Ні? Сумно».
Соломія червоніла, м’яла серветку, відповідала тихо та чесно. Олег їв мамин торт і дивився у вікно. У душі Надії Семенівни бушував ураган обурення. «Ця сіра миша?! Для мого князя?! Ані за що!»
Але Олег вперся. Вперше. Можливо, єдиного разу у житті. І Надія Семенівна, стиснувши зуби, дала «добро». Не тому що змирилася. Вона затаїлася. Як павук.
Весілля було скромним. Соломія переїхала у квартиру Надії Семенівни (куди ж ще?). І почалося. Те, що на кухні у свекрухи називається «притиранням», а насправді — планомірне знищення.
«Соломієчко, борщ сьогодні… якийсь несолодкий. Не те, що я варю. Олежко мій любить наваристий, а це — вода водою».
«Ой, а пил на комоді! Олежко алергік, ти знаєш? Треба витирати щодня!» (Соломія витирала вранці й увечері).
«Олежку, подивись, як Соломія твою сорочку випрасувала! Зморшка! Ти ж не підеш так на роботу? Знімай, я перепрасую».
Соломія терпіла. Любила Олега. Сподівалася, що він захистить. Але Олег звик, що мама завжди права. І мовчав. Іногда бурчав: «Ну, Соломіє, старайся. Мамочка ж піклується».
Надія Семенівна атакувала витонченіше:
«Знаєш, Олежку, а Соломія сьогодні в магазин ходила… Таку дешеву ковбасу купила! Економить, чи що на тобі?»
«Ой, Соломієчко, ти в цій кофточці… наче мішок. Не личить тобі. Олежку, скажи їй, нехай не носить». (Кофточка була новою, купленою на зарплату Соломії).
Соломія плакала в подушку. Олег дратувався: «Годі нюни розводити! Мамочка просто хоче як краще! Звикай!»
Одного разу, повернувшись з роботи (Соломія підробляла у вечірній школі), вона застала картину: Надія Семенівна виливала приготований нею борщ.
«Ой, Соломієчко! Пробач! Я випадково… Здалося, що прокис. Та нічого, Олежку, я тобі яєшню зроблю! Краще моєї яєшні нічого немає!»
Соломія подивилася на Олега. Він знизав плечима: «Ну що поробиш, мамочка випадково. Не плач».
Це була остання крапля. Не плач, а тихий стогін вирвався у Соломії: «Олеже, я так більше не можу…»
«Ну й що?» — байдуже спитав він, розглядаючи ніготь.
Через місяць вони подали на розЧерез рік Надія Семенівна сиділа у своїй кімнаті в будинку для літніх і нарешті зрозуміла, що найгірші вороги – це не ті, хто б’ють у спину, а ті, кого вона сама виховала такими.