**27 липня. Ніч перед моїм днем народження.**
З Олегом ми прожили разом 20 років. Було все — і радість, і сльози. Але жодного дня не шкодувала, навіть коли було важко.
Завжди намагалася бути доброю дружиною: слухалася, підлаштовувалася, не перечила. А як інакше? Жінка має бути розумною, інакше залишишся сама — кругом повно тих, хто очікує твоєї помилки. Двічі пробачила зраду. Одного разу він навіть зібрав речі, але я сказала — не виживу без нього. Злякався, залишився.
Пити Олег любив, та хто ж не любить? Зате працював, хоч і мало, але гроші в хату носив. І я на двох роботах крутилася. Так і жили.
Коли народилася донька, а я сиділа у декреті, він став злішим. Докоряв кожній зайвій копійці, вимагав економити. Потім я знову вийшла на роботу — могла купувати все сама, і для дочки, і для себе.
Одного разу він прийшов п’яний, зранку. Запитала, де був — закричав, замахнувся. Я змовчала. Дружина ж повинна розуміти: чоловіку іноді треба відпочити від родини.
А потім він уже не просто замахувався. Ходила в темних окулярах, казала — вдарилася об шафу. Лікарі, коли лагодили зламаний ніс, казали — пиши заяву. Але як я могла? Він же мій рідний.
До того ж, якщо б я його здала, він би пішов. А у нас дитина, їй потрібен батько.
Хоча донька його боялася. Він хотів сина, а другого в нас не виходило, хоч я й мріяла. Коли Марійка підросла, просила розлучитися. Рідкість, адже діти люблять будь-яких батьків. Але він і їй діставало.
Минули роки. Мені за сорок. Донька жила окремо з хлопцем. Чоловік став тихішим, майже не розмовляв, не дивився на мене. Я звикла. Любила мовчки.
Одного дня він прийшов з роботи раніше. Ходив по хаті, задуманий.
— Олеже, що трапилося?
Він замовк, потім випалив:
— Все! Я пішов!
Серце впало. Схопилася за стілець.
— Як пішов? А я? А наша сім’я?
— Яка сім’я?! — ревнув він. — Подивися на себе! Я стільки років терпів! Хочу пожити для себе, з жінкою, яка мене варта!
— У тебе інша?
— А ти як думала? На тебе дивитися без сліз не можна. А я ще повний сил. Завтра речі заберу.
Так закінчилися наші 20 років.
Пізніше дізналася — три роки в нього була коханка. До неї він і пішов.
Сьогодні мені 45. П’ять років після розлучення, але болючо. Коли ділили майно, він забрав все, крім квартири — вона від мами.
Як так вийшло? Я ж усе для нього робила!
Тепер я розумію. Не можна жити життям іншої людини. Не можна пробачати образ, якщо людина не кається. Не можна ставити себе нижче чи терпіти знущання. А я ще й доньку на другий план поставила! Тепер вона майже не спілкується.
Як шкода, що не зрозуміла цього раніше.
Годинник голосно цокає. Сьогоднішній день народження теж зустрічаю сама. Але тепер я знаю — хочу жити для себе.
Раптом дзвінок у двері. Відчиняю — колишній.
— Привіт. Повертаюся. Ти найкраща. Впустиш? — усміхається, ніби нічого не було, і тягне букетик ромашок.
— Ні. Ідіть і не повертайтеся.
Закрила двері. Тепер я точно готова почати нове життя.
*P.S. Ця історія — правда. Мені її розповіла подруга. А як ви вважаєте — чи правильно вона вчинила?*