— Нас до загального кошту не рахуйте. Ми приїдемо зі своїм, — написала Марічка у чаті. — Та й взагалі ми на дієті, їмо як пташки…
І це стало першим дзвіночком.
Олеся сиділа в автобусі, тримаючи телефон у руці. Другою вона притискала до себе об’ємну сумку. Перечитала повідомлення двічі. Може, їй просто здалося? Текст був ввічливим, але… ніби хтось вже заздалегідь шукав лазівку.
Чат щодо травневої поїздки постійно спалахував у сповіщеннях. Туди недавно додали нових людей. Богдан і Марічка були друзями Влада, а він — людина поважна, перевірена, тому ні в кого запитань не виникло.
Атмосфера в компанії була теплою. Всім плюс-мінус тридцять. Всі дорослі, відповідальні, але з почуттям гумору. Спілкувалися давно, тому між ними вже склалися неписані правила. У кожного була своя роль.
Влад запрошував новеньких. Олеся організовувала зустрічі та виїзди. Вона вже склала список, підготувала маршрут, домовилася про оренду будиночків біля лісу — з верандою, альтанкою і навіть гарним душем. Усі погодилися, почали обговорювати закупівлі. До списку додали ковбаски, гриби, вугілля, кетчуп, вино.
І раптом з’явилося це:
— Нас із Богданом можна не враховувати, — повідомила Марічка. — У нас дієта, готуватимемо окремо. Нам нічого не треба.
Олеся відповіла нейтрально: «Добре, як скажете», і поклала телефон.
Загалом — не проблема. Хтось на ПП, хтось на кето. Хай собі хоча б місячну воду п’ють. В компанії вже був хлопець, який не здавав на м’ясо, бо вегетаріанець. Зате щоразу привозив стільки овочів, що вистачало на всіх, а його шашлики з кабачків та перець розбирали першими.
Тому дивацтва — справа звичайна. Головне — порядність і участь. Але від цього «нас не рахуйте» у Олесі мурашки пробігли по спині. Було в цих словах щось… підступне. Та вирішила не поспішати з висновками.
День виїзду видався чарівним — тепло, свіже, легкий вітерець. Усі зібралися вчасно, ніхто не забув шампури чи штопор. Аромат сосон і свіжість лісу швидко підняли настрій.
Усі розмістилися по будиночках, хтось одразу пішов ставити мангал.
Марічка та Богдан приїхали пізніше, коли організаційні питання вже вирішили. Їхній «свій» запас виявився пакетом з малим шматочком сиру, парою помідорів, коробкою рисових хлібців і двома пляшками пива. Олеся глянула на це і подумала: «На вечір — може. Але на три дні?»
Вони сіли на лавочці окремо, з’їли свій сир, чокнулися пляшками, поснідали на тлі заходу. Потім поступово приєдналися до інших. За півгодини Богдан уже стояв біля мангала.
— О, що це ви так смачно готуєте? Шашлики? А запах…
— Та ну, на дієті з вами не усидиш, — засміялася Марічка і підійшла ближче.
Олеся кинула погляд на Наталку, що сиділа поруч. Та ледь помітно знизала плечима. Мовляв, що вже поробиш — частуватимуть. У компанії не прийнято було ставити людей у незручне становище, тим паче новеньких.
До ночі Марічка з Богданом вже їли й пили з усіма, ніби свої. Сміялися, розповідали історії, співали пісні під гітару. І треба визнати — вони були веселими, приємними. Але в Олесі закралося відчуття, ніби їх використали.
Вона й лігла спати з цим дивним почуттям. Не образи, а чогось іншого. Ніби перше зерно дратівливості. Батьки завжди їй казали: «Якщо хочеш бути в команді — грай за правилами й відкривай карти». Але ці двоє увійшли в гру, тримаючи свої активи за пазухою. Зате виграш ділили разом із усіма.
Уже тоді, першої ночі, Олеся подумала: «Якщо це повториться — треба діяти». І це її напружило, адже незручно «виховувати» дорослих. Та вона відітхнула — вони приїхали відпочивати, а не аналізувати чиїсь тарілки.
Але, як показали наступні виїзди, це була не просто дивацтво. Це був хитрий спосіб від’їстися за чужі кошти.
— Ви знову збираєте? Ну, ми як завжди. Зі своїми салатиками, — лунав у голосовому повідомленні сміх Марічки.
Слова звучали так, ніби йшлося не про збори, а про організацію свята, де можна принести що заваляло. Без обов’язків і додаткових витрат.
Олеся слухала це, йдучи в магазин за гречкою і газом для пальника. Вона розраховувала, хто візьме м’ясо, посуд, хто оплатить бензин. І знову це «ми як завжди».
За рік таких «як завжди» набралося разів п’ять. Літній відпочинок на дачі у Наталки. Вересневий виїзд на базу. Навіть осінній пікнік у парку. Щоразу ці двоє з’являлися з мініатюрною торбинкою — пара бананів, салат із капусти, пляшка вина з акції.
Але вони ні з ким не ділилися — і ніколи не їхали голодними додому.
— Ну що, смачне вино? — цікавився Богдан, наливаючи з загальної пляшки, яку привіз Ігор.
— Ми на овочах стараємося. ДорПроте тепер, коли їх не було поруч, Олеся усміхнулася, розуміючи, що інколи найкращий спосіб виховати таких людей — просто не залишати їм місця за своїм столом.